Коли я це усвідомив і сформулював словами у своїй голові — з очей моєї голубки вирвався потужний промінь яскравого світла. Це був реальний, сильний, сліпучий промінь, котрий був набагато потужнішим за світло лампочки в моїй лабораторії. Коли ця голубка померла, я втратив сили. Тому я тут…
Мені здалося дивним, що цей вечір почався з пташки і закінчується подібною історією. І я знову подумала, що світ влаштований, як мотрійка. Цікаво, що з цього приводу думає Іванко-Джон? Я поглянула на нього. В його очах відобразилося полум’я маленької свічки, що горіла на столі. Воно було яскравим і ніби пливло в синьому-синьому морі цих очей.
З
Цікаво, чи боляче гадюці виповзати з власної шкіри? Колись я бачила цей процес у науковій телевізійній програмі. Але тоді я тільки з цікавістю спостерігала, як повільно лущиться гадюча шкіра, як вона тьмяніє, зморщується, а натомість з неї, як з брудної ганчірки, виповзає яскрава зелено-жовта змійка і пірнає в таку ж зелену веселу живу траву.
Тепер я подумала: чи боляче це все?
Чи боляче вилущуватися з вузького тунелю?
З вузького тунелю, який душить тебе з усіх боків.
Душить і намагається затримати в собі.
Затримати в собі, не дати продихнути.
І ти пручаєшся, викручуєшся самотужки.
Адже ніхто не допоможе, не витрусить тебе з неї, як із мішка.
Хіба що будуть ось такі спостерігачі — по той бік екрана…
А водночас ти думаєш про те, що колись це була ТВОЯ шкіра.
І ти жила в ній — такій веселій і живій.
І тобі зовсім не було страшно і тісно в ній.
— Чи боляче гадюці міняти шкіру? — спитала я Іванка-Джона, коли ми йшли лісовою стежкою до тих снігів на верхівці гори, куди я боялася дістатися сама.
— Гадаю, що так… — відповів він. — Щось міняти взагалі боляче. Уяви, як вона повзе ще не захищеним черевом по камінню. А потім луска щільнішає. І все налагоджується.
Так, я про це не подумала: як вона повзе потім. Мабуть, це також боляче. Певний час…
Важкий, мов ртуть, ліс був засипаний сухими сосновими голками, з-під яких виглядали пружні вологі капелюшки грибів. Вони були мов льодяники…
Їх кортіло облизати.
— Чому я ніколи не пам’ятаю, як ми кохаємося? — спитала я.
— Справді? — здивувався він. — Тобі погано зі мною?
— Ні. Навпаки. Так добре, що я — літаю. Але потім. Після… Це так дивно, як…
Я не знала з чим можна порівняти…
Було таке враження, що ми кохаємося увесь час, навіть тоді, коли ось так йдемо лісом і розмовляємо…
— Щоби зрозуміти світ, достатньо одного Маркеса… Навіть достатньо одного роману «Сто років самотності». Тобто відчути частину краще, ніж усе життя полювати за цілісністю, якої, до речі, немає…
(Нечутно відділяються від нас оболонки. Ось вони, як цигарковий дим, злітають угору, все вище і вище. Тут, у лісі, прохолодно, тому вони опиняються в незнайомій кімнаті, де у важких рамах течуть дзеркала, а в них рояться солодкі сонні бджоли…)
— Життя — звичка. Людина в ньому — найнегармонійніша істота. Бо вона рефлексує на кожному кроці і на кожному кроці бреше, бреше. Собі й іншим. Уяви, як було тяжко Галілею доводити натовпу невігласів те, що він знав, що довів математично і на що поклав життя. І… відступити! Але уяви, з яким надривом, з якою енергетикою він вигукнув свої останні слова про те, що «вона обертається»! Але цей короткий відчайдушний вигук мав розголос на багато поколінь уперед. Можливо, більший, ніж томи наукових праць, що були після нього…
(…Ось під самою стелею ефемерні тіла розпорошуються на тисячі молекул. Чотири ока, немов метелики, б’ються в дзеркала. Все переплітається у важкій єдності…)
— Геній — той, хто за будь-яких обставин здатен почувати себе вільним. Це — свобода від життя, але — протилежна самогубству.
(…Чотири руки занурюються у довге волосся… Заплющені очі впурхують у дзеркало, з їхніх яблук випадають чорні зернятка. Атомний гриб, що піднімається від підлоги, рвучко розбиває ртутну поверхню. Роз’єднання блискучих кульок… Повернення в тіло… Повітряна яма… Серце в горлі…)