— Коли ти дуже щасливий… Ні, не про те щастя ідеться! Коли ти ДУЖЕ щасливий — запам’ятай! — все у твоєму житті відбувається ВОСТАННЄ. А все, що буде потім, — лише ходіння по колах…
— Я знаю… А ти звідки знаєш про це?
Я здригаюсь, і він накидає на мої плечі свою куртку. Він думає, що мені холодно. Можливо, мені і справді холодно, бо ми вже забралися досить високо і скоро дійдемо до тих снігів. Відверто кажучи, я не хочу більше дивитися на сніг. Але мені цікаво, що там, на верхівці цієї гори.
— Насправді, — кажу я, — Я НІЧОГО тепер не знаю. Це так цікаво. Це — як друге народження, коли ти зовсім новий і зовсім нічого не знаєш про світ. Це таке кайфове відчуття. Все приходить до голови — само по собі. Вона у мене зовсім порожня. І мені часом здасться, що це НІЧОГО набагато важливіше за всю інформацію, яка була в ній раніше.
— За цим я і приїхав сюди — звільнитися… — каже він. — Тут дивне повітря!
Він повторив фразу, яку я вже чула від мсьє Паскаля. Я засміялась. Він мене зрозумів, бо і сам чув це від нього.
— Давай відпочинемо.
Він сідає на зів’ялі соснові голки, вмикає маленький транзистор, запалює дві цигарки (я сміюся, сміюсь!) і одну обережно встромляє в мої губи. Цівки одночасно випущеного диму переплітаються, як ми — годину тому…
— Місцева радіостанція, — пояснює він. — Це — наші хлопці. Ті, що грають у кав’ярні…
— Мсьє Паскаль напророчив їм велику славу…
— Він просто дивак. Без нього це місто давно б заглухло…
Я подивилася на годинник. Усе ж таки я не повинна надовго залишати свого господаря. Раптом йому щось знадобиться…
Він допоміг мені підвестися. До снігів залишалося кілька крутих стежок. Ми мовчки пішли далі. Наближення до снігу передбачає мовчання — щось є в цій недоторканній білизні. Мовчання і самотність. Тому я відпустила його руку і пішла першою.
…Я стояла на пласкому вузькому гребені безіменної гори. Сніг був на диво сухий і приємно скрипів під ногами. Ялини та сосни нагорі відрізнялися від нижнього лісу яскраво-зеленими голками, не такими тьмяними, як унизу.
Тиша. Я заплющила очі. «Господи, якщо Ти є…» — подумки сказала я і не знала, про що говорити далі. Я не є набожною людиною, я не знаю, як із Ним розмовляти! Мене цього не вчили. Я є цинік.
У мене проколоті в чотирьох місцях вуха і тату на лівому плечі, я не ношу нижньої білизни, я жую ґумку, я палю, я можу запросто промовляти різні брутальності, плюватися крізь зуби.
І все таке інше…
Але коли ти ось так стоїш на гребені гори, вкритої снігом, у суцільній тиші (яка зовсім не схожа на тишу, адже навіть тишу можна почути!), серед непорушних дерев, під білим небом, на якому немає жодної хмарини, — ця фраза виникає в тобі сама по собі: «Господи, якщо Ти є…». А що далі?!
Я хитнула головою. Я придумала іншу і подумки прибрала з цього речення слово «якщо». Вийшло значно краще. Безіменна гора, небо і дерева довкола набули змісту. І більше нічого не треба говорити. Як просто!
4
У мене власний мідний ключ, котрим я відчиняю двері будинку мсьє Паскаля. Спочатку почувалася злодюжкою, відмикаючи замок. Тепер для мене це — приємний ритуал. Ключ великий і важкий. Хол у передпокої — темний, просторий, з картинами, вигнутими кріслами і великим люстром у дубовій рамці. Я іду на сходи. Часом із кухні визирає матуся Же-Же.
«Спить…» — пошепки доповідає вона. Або каже: «Він на тебе чекав, питав, чи скоро будеш…». Або: «Ну як твій? У вас, мабуть, любов? Може, одружишся і залишишся тут назавжди…». Цс останнє мене трохи дратує. Матуся Же-Же вважає, що жінка не повинна бути самотньою, що після двадцяти вона має сховати волосся під хустку і ходити у фартуху.