Выбрать главу

Зазвичай вони люблять тварин і утримують, скажімо, п’ятьох собак різної породи і статі, пораються з їхнім потомством, віддають свою жалюгідну вечерю. Домогтися від них усмішки, а тим паче сміху — подвиг з боку співбесідника. Попри все це, вони не зневажають людство, як це здається на перший погляд. Швидше навпаки. Людство у вигляді ближчого оточення ставить їм різні каверзні перепони в житті. Їх питають про запах від тварин, що висить у їхній оселі, або про моду на краватки. Або ще про якусь дурню, на якій вони не розуміються. І тому дратуються. І тому надовго замовкають. Таких треба водити за ручку, бо вони завжди ступають у калюжі. А потім (часом це відбувається після їхнього самотнього відходу) у них під заяложеним матрацом вдячні нащадки знаходять креслення літальних апаратів, листи від мешканців позаземних цивілізацій чи щось подібне. Можливо, картини чи сувої з віршами. І продають їх на аукціоні за божевільні гроші. І зітхають: «Ох, якби ж то все — раніше…» Не розуміючи, що «людині на своїй хвилі» це «раніше» було так само пофіг, як і нині. І навіть «нині» — краще за «раніше», бо тепер її ніхто не турбуватиме безглуздими запитаннями.

…Мсьє Паскаль підвівся з-за столу майже одразу, як тільки за Ніколо зачинилися двері. Щоправда, на дорогу він відписав нашому сумовитому генію чималу суму. Мені навіть стало прикро за Вероніку. Мабуть, у глибині мого єства заворушився ген фемінізму.

— Більше отримує той, кому нічого не потрібно! — проголосив мсьє свою чергову сентенцію, помітивши здивований порух моїх брів.

Ми мовчали. Не знали, що казати вслід людині, яка закохалася в голубку… Можливо, раніше в його зігнуту спину я покрутила б пальцем біля скроні. Спробувала збагнути те, що сказав мій господар, але мало що зрозуміла. А напучування мсьє Паскаля було приблизно таким:

— Трансформаторний мотор, трансмісія електричного струму на відстань без дроту, пристрій для індивідуалізації сигналів, планетарна трансмісія. Всесвітня система — Башта Ворденкліф… Будемо сподіватися, що він ще встигне на останній автобус… Добраніч, панове!

Ми здивовано перезирнулися.

Наступний вечір видався тихим і сумним. Уявляю, скількох зусиль коштував Галині дзвінок до мене. Спочатку вона поговорила про погоду і нудьгу, яка її вже дістала. А потім, ніби мимоволі, запитала, чи не хочу я чогось випити. Зрозуміло, їй кортіло зустрітися і поговорити. Я накинула плащ і вискочила до кав’ярні…

Галина — повна протилежність людям «на своїй хвилі». Вона якраз із тих, хто все життя ловить цю хвилю. Серфінгістка! Вочевидь, сьогодні у неї був особливий настрій… Вона говорила без упину.

— Якщо б ти спитала мене, в чому сенс життя, я б уникнула високих слів і відповіла б, що сенсу немає… Можливо, він у тому, щоби все життя шукати його з жорсткою умовою: ніколи не знайти. Адже знайдене втрачає зміст і цінність, як тільки опиняється у твоїх руках! Як… як знайдений на дорозі годинник. Люди метушаться і впевнені, що мають цей «годинник» — у вигляді достатку, родини, затишку чи ще чогось, що можна побачити очима, помацати пальцями чи спробувати на смак. Як вони помиляються! Але якщо відверто, я хочу — о, шалено бажаю! — віднайти цей клятий сенс і міцно тримати його в руках.

Я дивилася на неї новими очима. Та, котру я охрестила «хижачкою», сиділа навпроти, нервово розминаючи сигарету тонкими пальцями із червоними кігтиками. Її трохи скошені очі блищали, як у кокаїністки, проте погляд був розгубленим. Я ніколи не воліла зближуватися з нею. Намагаюсь уникати подібних жінок. Боюсь істеричок. Я вибігла до кав’ярні, бо вечір був задушливим, як перед грозою. І нарвалася на цей безупинний монолог жінки, яка мала б жити не тут. Тому спитала:

— Що тебе сюди занесло?

Вона нарешті припинила м’яти сигарету, з якої висипався майже весь тютюн, і клацнула запальничкою. Відповіла майже так само, як і Іванко-Джон:

— Закортіло спокою. А тут…

— …гарне повітря? — посміхнулася я.

— …і є час подумати, — додала вона, — перед тим, як зробити вибір…

Я здивовано поглянула на неї.

— Нещодавно там, — вона кивнула кудись угору, — я розсталася зі своїм чоловіком. І трохи розгубилася: чи є сенс в усьому?