— Ти ж сама сказала, що його — немає!
— Я говорила не про себе. Його немає для таких, як ти. З першого ж погляду зрозуміло, що ти надто самодостатня. Сенс для тебе — у тобі самій. А я маю бути при комусь…
— Хіба це не принизливо?
— Принизливо?! Ха! Я не якась квочка! Ти мене неправильно зрозуміла. Я маю служити генію. Або… — вона замислилась, — виліпити генія власноруч. У мене це добре виходить. Якби мсьє Паскаль не був таким старим… Хоча, власне, вік генія не має для мене жодного значення. Важливо лише те, що він не схожий на всіх інших.
«Ого, вона — справжня хижачка, адже замірялася на самого татуська», — подумала я.
— Я досить добре знаю, що таке — кінець… — вела вона далі. — Ти гадаєш, що це смерть?..
Я так не думала, але вирішила промовчати і послухати, що скаже вона, і тому невизначено стенула плечима.
— Кінець — це коли за кілька годин перед тобою, як у кіно, проходить усе минуле життя. Проходить, крутиться перед очима, і ти розумієш, що все в ньому було не так! Ось це насправді страшно. Тому що ти все одно продовжуєш жити. Жити, бо надто жива і шалено любиш відчувати будь-які дотики, навіть порізи. Я недаремно казала Вероніці про лайно…
Я сама добре знаю, що таке перешивати на себе матусину сукню…
Я народилася далеко від цих країв. Родина була бідною. Але з дитинства знала, що моє призначення — стати відомою. Хоча у мене не було, та й зараз немає жодного таланту. Крім одного… Того, за що нас люблять чоловіки.
Вона виразно поглянула на мене. Я знову невизначено посміхнулася. Я не уявляла, за що можна любити мене, я над цим ніколи не замислювалась.
— Гадаєш, я маю на увазі ліжко? Помиляєшся! Розумієш, самовіддано чоловіки можуть любити лише своїх матусь і всі свої успіхи присвячують їм, хоча й підсвідомо. Я це зрозуміла досить рано і тому намагалася «всиновлювати» кожного, хто траплявся на моєму шляху.
Мені це здалося досить нудним. Я так і сказала їй:
— Але ж це нудно і нецікаво.
— Помиляєшся, люба! Це цікавіше, ніж ти можеш собі уявити. Від матусі залежить дуже багато. Тільки вона може виховати генія або покидька. Це майже божественна місія. Я хотіла перебрати її на себе. Хотіла бути в цьому неперевершеною. Перемогти природу. Я спостерігала, як моя мати труситься над братом, хоча він був здоровенним паруб’ягою. А я вмирала від сухот. Як сказали б нині — туберкульозу. Я думала, що це кінець, і не знала, що — лише початок, котрий приведе мене до виконання місії. Якимось дивом, завдяки позикам у знайомих, мене відправили на лікування в чудове закордонне містечко. Мені було вісімнадцять. Я ще нікуди не їздила сама і нічого не бачила, нічого не знала і не вміла. А тут! Білі сукні… Білі капелюхи… Мережані парасольки, що кидають загадкову тінь на бліді обличчя панянок, приречених на смерть. Шурхіт гравію і дзвін струмка, що б’є зі скелі і виграє мелодію, наповнюючи кухлик із дивною рурочкою для пиття. Бузкові зарості. Нереально яскраве сонце. Тиша. Там, в альтанці, заплетеній виноградом, я і побачила свого Гренделя… Кохання напередодні смерті. Що може бути романтичнішим? Взагалі, для мене кохання завжди асоціюється зі смертю. Він відчував так само. Він був увесь, мов сіть, зітканий з літературних алюзій. Але це була лише основа з величезним простором для власних візій, а міцні перетинки цієї невидимої сіті — канати, сплетені з думок давніх мислителів, лише підтримували його, не давали впасти і підносили душу до небес, немов пружний батут. Але він не вмів керувати тим, що мав. Я це одразу зрозуміла. Деякі жінки вважають, що краще вдавати з себе маленьку дівчинку, але я стала йому найпотрібнішою людиною — я стала йому матір’ю. Хіба могла та, що народила його, нині назвати дорослого чоловіка «пташенятко» чи, скажімо, «мій маленький»? В її устах це б звучало смішно. В моїх — лунало як музика. Ми побралися зимою. Я більше не перешивала матусині сукні. Він оточив мене розкішшю. Він мене обожнював. Він став знаменитим. І я пишалася ним, як своїм досягненням. Поки мені не стало нудно… На нас чекала порожнеча із мовчанкою за вечірнім чаєм. Це був кінець… Але…
Вона замовкла, відпила зі склянки вино, від чого її губи стали майже чорними. Місцеве чорничне вино було густим, як мед.
— Але ця клята любов подихає досить довго. І — по-різному. Спочатку відчайдушно стрибає, як Гаврош під кулями співає свою останню пісеньку. У ній дуже зворушливі слова. А потім падає на бруківку і — це вже труп. Який усе ж таки треба оплакати і омити, відтягнути вбік, вирити могилку і спробувати жодного разу не прийти до неї із жалюгідним і нікому не потрібним букетиком.