Я тупо дивилася на зелений нотатник. Мсьє Паскаль картинно зітхнув.
— Що ж мені з вами робити?! Тримайте. І більше — ані пари з вуст. Домовились?
Я автоматично хитнула головою і взяла блокнот. Десь знову дзенькнули китайські підвіски… Можливо, цього разу то був дзвін на нашій дзвіниці. Я здригнулася і запитально поглянула на нього.
— Я нічого не чую, — відгукнувся мсьє Паскаль. А потім додав: — Пізно. Пора лягати…
Я провела мсьє до його спальні, побажала «Добраніч», він хитро подивився на мене: «Добраніч».
Мабуть, знав, що я сьогодні не засну…
8
Я кинула нотатник на ковдру. Увімкнула бра. Налила собі чверть склянки «бейлісу», розтягнулась упоперек ліжка. У відсунуту скляну стіну дмухнув нічний вітерець. Злетіла догори і м’яко опустилася біла завіса. Немов пташка крилом змахнула. Моє тремтіння вщухло так само раптово, як і розпочалося.
Я — ідіотка! Я гадала, що мсьє винесе щось на кшталт сокири, вкритої плямами крові, — як речовий доказ якого-небудь злочину, скоєного мною «на великій землі».
Я погладила рукою поверхню нотатника. Хоч чий би він був — мені варто його прочитати, якщо мсьє Паскаль цього хоче. Я була впевнена, що це його черговий жарт або пастка. Маленька, безпечна пастка для мого безсоння.
У те, що ця річ належала мені, я, звісно, не повірила. У мене ніколи не було зеленого блокнота. А якщо і був — як він потрапив до рук мсьє? Чи стали б його агенти обтяжуватись нишпоренням у моїй хаті, а тим паче — викраденням такого непотребу?
Я відсьорбнула «бейліс» і навмання розгорнула сторінку.
Частина третя
Зелений блокнот
…Я виходжу в імлистий морозний ранок — немов пірнаю в огидну каламутну й холодну воду. Вмикаю автопілот. Просто намагаюся досить чітко переставляти ноги. Аби йти. Повз будинок. Алеєю вимерзлих дерев. До зупинки. Я вставляю у вуха навушники й одягаю на носа сонцезахисні окуляри, хоча сонця немає вже тижнів зо два. Просто мені не хочеться дивитися на світ. Сподіваюсь, я йому також небайдужа. І тому він часом перевертається й виливає на мене весь свій бруд.
Я роблю те саме. У маршрутку поперед мене лізе якась потвора в шубі з дохлих кішок. «Куди прешся, падлюко?» — подумки лаюсь я. (Хоча взагалі я досить ввічлива і люб'язна. І часом навіть дітей називаю на «ви».) Далі погляд вихоплює з натовпу якусь бабцю. «А тебе куди несе у час пік? Сиділа б удома біля батареї, якщо вони ще гріють…» Потім усе зло світу концентрується на молодикові з інфантильним виразом обличчя. Цікаво, скільки невинних дівочих життів він перепсує, перш ніж заляже на дивані в очікуванні смаженої курки під соусом «Тартар»?
Цього ранку (власне, таке трапляється досить часто) я не люблю світ. І йому на мене наплювати. Він знає, що занадто малий. Він мені затісний. У ньому смердить бензином, шкарпетками, парфумами, оселедцем. І немає місця для сорокової симфонії Моцарта або для «Лакрімози». У ньому немає місця (й часу) для сліз. Власне, я не плачу ось уже кілька років — мабуть, зо п'ять чи навіть десять. Такий собі робот на автопілоті…
Чому у людей, котрі стоять у черзі на маршрутку, такі потворні обличчя? Не у всіх, звичайно, але — у більшості. Тупі і потворні. Хлопець колупається в носі, потім підводить його, висолоплює язика. Погляд дебіла. За ним — жінка. Зморщене чоло, злі очі. Далі — дядько «під шофе», хилитається, немов водорость, — чиєсь щастя… Приїде додому, гупне кулаком по столу. Жінка похилого віку впихається досередини. «Сплачуйте проїзд!» — каже водій. «Ще чого!» — противним голосом відповідає вона і ставить кошика на сидіння. «Покажіть пенсійне посвідчення!» — каже водій. «А що, так не видко, що я зара помру? Ось прямо тут, у твоїй клятій машині! — бадьоро відрізає пенсіонерка. — Вези! Не на собі ж везеш!» Половина пасажирів вступається за бабцю, половина — за водія. Починається сварка. Дядько на вулиці в черзі падає на плече жінки з кошиком, вона відштовхує його ліктем — там теж зчиняється ґвалт. Хлопець з дебільним виразом знову колупає ніс, роззявивши рота, спостерігає за сваркою в авто і там, на зупинці. В цілому — всі вони милі люди. Кожен хоче їсти. Але невже вони всі — створіння Божі? З такими-от обличчями?!
Мені страшно. Мені насправді страшно. Я шукаю очима хоча б одне невикривлене лице. Я впізнала б його з тисячі! Я б підійшла і запитала: «Тобі боляче бачити все це? — Мені також!»