Але скрізь — викривлені дзеркала. Як розбити їх?
Усі починають свій шлях з одної певної точки. Як у дитячій задачі в підручнику: з пункту «А». У кожного цей пункт — свій. У когось — палац, у когось — глухе село. Це не має значення для того, щоби потім потрапити в пункт «Б».
Головне — йти. Вірніше — ПРЯМУВАТИ. Адже ця остання точка знаходиться не на землі. А — ТАМ, угорі, або ТАМ — унизу…
Так от, щасливі ті, хто здатен йти прямо: з пункту «А» до пункту «Б». Адже хитрість цього шляху полягає в тому, що можна непомітно для себе зробити один-єдиний крок убік.
На перший погляд це буде зовсім непомітне, незначне відхилення. Так блукають у лісі, коли права нога робить трохи довший крок, ніж ліва… Небезпека полягає в тому, що за цим невеличким відхиленням від маршруту обов’язково відбудеться друге, третє, п’яте… Це закон блукання у лісі. Так кажуть досвідчені мандрівники.
Потім коло замикається. І ти знову приходиш туди, звідки починав. Але доросле немовля — то вже не зворушливо і зовсім не смішно…
Чим більше подорожуєш — тим меншим стає для тебе світ. Він справді малий, при всій своїй безмежності та кордонах. Мабуть, він був таємничим і незбагненним для тих середньовічних людей, які вважали, що на протилежному боці Землі мешкають люди із собачими головами. Це було цікаво і моторошно. Світ приховував у собі загадки.
А тепер я розумію, чому Гоген втік на Таїті, до первісних кольорів і жінок з довгим кінським волоссям. Тепер я розумію, чому у фільмі Андрія Тарковського «Ностальгія» один чоловік зачинився в хаті з усією родиною на вісім років.
Світ малий.
«Який світ малий»…
Він може вміститися у твою кишеню, якщо ти не боятимешся бути із ним «на ти».
…За годину я вилітаю на «землю обітовану» — вночі літак приземлиться в Тель-Авіві, звідти маю переїхати до готелю на берег Мертвого моря. В «дьюті-фрі» довго вибираю напій, який смакуватиме мені. Адже мені нині нічого не смакує…
«Бейліс» і «Джоні Вокер» відпадають одразу — їх неможливо пити в спеку. Лікер «Моцарт»? Але я не люблю солодкого! Зупиняюся на кампарі. Літр кампарі на шість діб. Літр кампарі, який можна зміксувати з апельсиновим соком і бути цілком задоволеною. Ще кілька років тому я лише чула про цей напій, а тепер беру його лише тому, що «блу айсу» тут немає і бути не може.
…Коли я чула цю назву — «Мертве море», уявляла картинку з туристичного буклету: плейбой у вузьких плавках чи красуня в бікіні, що лежать на поверхні, почитують газету або журнал.
А ще я чула, що після купання в тій дивній воді все тіло вкривається соляним панциром, ніби стара баржа — молюсками. І що далі?..
Заспаний портьє ліниво видав ключ. Було близько п'ятої ранку. Я піднялася в номер, розсунула завіси скляної стіни. Внизу виблискувала яскравою бірюзою вода в басейні, за парканом сіріло море. І виглядало звичайним. Як і всі інші моря… Вранці спробую його на смак.
Я впала на ліжко і подумала, що там, десь там, далеко і близько від цього місця — від цього імлисто-рожевого вранішнього берега — ходив Ісус, Син Божий.
…Море виявилося теплим, як ванна. Одразу все тіло охопило легке поколювання. Не дуже приємне відчуття. Прозоре дно всіяне великими і малими кристалами — ходити по них важко. Перенасичений соляний розчин: триста грамів солі на один літр! І при цьому — ніякого панцира на шкірі. Навпаки, вона стає схожою на атлас, а волосся таке гладке і ллється з-під пальців, немов шовк, кожна волосинка блищить на сонці. Щойно відірвеш ноги від сріблястого дна — одразу перевертаєшся догори чи донизу обличчям, як дохла риба. Плавати неможливо. Пірнати — так само, бо вода вмить роз’їдає очі. Але виходити з цієї олії не хочеться.
Море не мертве, якщо в ньому не потонула жодна людина.
Йому п’ять мільйонів років. Воно — майже вічне. Над ним, як над каструлею з молоком, вранці здіймається пара.
Воно лікує. І жінки заходять до води з поліетиленовими пакетами в руках. Спочатку я не розуміла — для чого? Просто спостерігала, як вони нахиляються, нишпорять по дну, сміються, завалюються навзнак, як великі поплавки. А потім виходять з пакетами, наповненими кристалами. Мабуть, повезуть додому і будуть розчиняти у ванні…
Тут я весь час чекаю на віщий сон.
Або на міраж на горизонті пустелі. Ще місяць тому я ридала над фільмом Мела Гібсона «Пристрасті Христові» і думала про бидло…
Не дуже добре слово, але що поробиш. Краще сказати — натовп, який може піднести тебе до небес, коли ти ось так — в’їжджаєш на маленькому віслючкові в місто, а поперед тебе летить біла голубка…