Міняю літаки двічі на тиждень. Живу в повітрі — три штати позаду. Три штати — і до мого обличчя вже назавжди приклеєна маска з гуїнпленівською посмішкою…
…Записуючи ці рядки, я сиджу на березі Тихого океану в Ля Хойї, районі мільйонерів у Сан-Дієго. Довгі хвилі омивають мої ноги, за скелею бавляться морські котики. Їхні лискучі тіла з-під прозорої синьої води виглядають тривожно і зловісно: дивні створіння, якщо замислитись…
На гребенях хвиль гарцюють серфінгісти в такій самій лискучо-чорній шкірі — водонепроникних костюмах. За моєю спиною — квітуче містечко, в'їзд до якого охороняють поліцейські з суворими обличчями. Але мені вони посміхаються приязною «черговою» посмішкою. Я — своя. Більше того, я гість жінки, будинок якої тут вважається найкращим. На подвір'ї — старовинний фонтан, привезений з Італії, в хаті меблі Людовика XVI, мармурові плити — з Каррари, скульптури — з Греції.
А господарка — донька мого земляка, котрий потрапив сюди, до Каліфорнії, під час Другої світової. Якби не я, вона б ніколи не дізналася, що її тато працював чоботарем: пані Макдін не знає мови, якою написана «Трудова книжка» її батька, датована 1920 роком. Вона зберігає її як сімейну реліквію. Пані має бізнес — п'ять крамниць модного одягу в Нью-Йорку, ними керує її донька. А тридцятирічний син — люба пізня дитина — ще не «визначився». Пані бідкається, що нині він мандрує Монголією, і просить мене залишити свою адресу. Мовляв, він приїде за тобою, ви одружитесь і будете жити тут, у цьому будинку…
Коли вона промовляє цю, як на мене, материнську нісенітницю, дивиться з надією і навіть — улесливо.
«На весілля я подарую тобі перстень із найбільшим діамантом у світі! — посміхається пані Олена і поправляє себе: — Він подарує тобі перстень!»
І я кажу, що… Власне, це теж несенітниця…
Сьогодні пані Олена привезла мене на берег після обіду і лишила на кілька годин — поплавати. Бути весь час зі мною їй важко, пані — 75 років, у неї — рак легенів. Але вона — дивовижно вродлива! Навіть тепер.
У моїй спальні висить її портрет у молодості, і я не можу відвести від нього очей. Пані живе з «бойфрендом» Майклом, котрому 60…
Завтра я відлітаю… За три дні жодного разу не наважилась пірнути в ці хвилі. Вони надто потужні, небезпечні для новачків. Жодного разу не почула знаменитої пісні «Готель „Каліфорнія“» — цей «готель» в іншому штаті. Несправедливо. Проте щовечора наспівую пані Макдін та Майклу наші пісні. Усі, які знаю. Майкл позіхає, бо вони розлогі й сумні, пані Олена слухає і дивиться на мене, ворушить губами і часом плаче. В такі хвилини я соромлюсь поглянути їй в очі — на її обличчі, витонченому й аристократичному, виникає щось на кшталт посмертної маски. Обличчя того, хто ВІДХОДИТЬ. Я знаю, що, коли поїду, вона справді відійде. І тому співаю. І тому слухаю її уважно, бо їй більше нема з ким поговорити:
«Усі мої чоловіки — сильні і самовпевнені на перший погляд, на другий — виявлялися ліліпутами, — каже пані Макдін. — І мені доводилося вдавати, що я теж — маленька і слабка. Вони обплутували мене сітями і валили на землю. Я падала, ламаючи під собою ліси і будівлі, і лежала тихо, як мишеня. Аж поки мені не набридало відчувати на собі — на всьому своєму нещасному велетенському тілі — їхнє жалюгідне тупцювання. Уяви собі, вони навіть не знімали чобіт!
А чоботи в ліліпутів завжди — на високих підборах із металевими набійками…»
Мільйонерка… Донька чоботаря…
Я весь час повторюю собі: ти, дурепо, сидиш на березі Тихого океану, тож не будь такою сумною! Це — неподобство. Під шурхіт хвиль я молюсь якимись незрозумілими для людей словами — пташиною мовою.
Дивно, за ці півроку я так само молилася на верхівці Буковелі і на Голгофі, на межі двох пустель — Гобі і Сахари, біля водоспаду у Вермонті…
«Який світ малий!»
…Завжди прокидаюсь о третій.
Дивлюсь за вікно і варю каву, бо в номерах є кавоварки.
Увійшло в традицію викидати все, що вдень купила на вечерю: щось воно не те…
«Хеллоу-у-у, хау ар ю?» — питають продавщиці. «Велл!» — відповідаю.
«Найс мит ю!» — кажу я по десять разів на день.
…У Вашингтоні — спека.
…У Нью-Йорку — злива. Він увесь блищить.
Негр пісяє під колеса червоного лімузина на Бродвеї.
Будинок зі свічками — перед ним убили Джона Леннона.