— Отже, вілла на березі, рента і білий лімузин… — пробурмотіла, — це все не жарти…
— Я запропонував інше, — нагадав він ображеним тоном.
— Але ж я сказала про це!!!
Мені було насправді боляче, так, ніби мені із зубів одночасно викручували голкою всі нерви без наркозу.
— Невже це унеможливлює решту?!!
У цю мить небесні сили так само працювали над його зубами…
— Я розумію… — після паузи сказав він. — Тобі це здається брутальним…
Я так і знав. Мати казала, що ти — надзвичайна… До речі, ти дуже на неї схожа… Вона вважала мене втраченим, вар’ятом. Але ми з нею були однакові і завжди відчували одне одного. Вона знала, що мені потрібно. І завжди мала рацію. Вона сподівалася…
Я дивилася на нього вже здалеку. На перший плаский погляд усе було і справді брутально просто: мати пригледіла невістку…
Але було ще щось, що не давало мені змоги лишитися на березі океану, на віллі з італійськими фонтанами та меблями котрогось із Людовиків.
Він не міг цього збагнути.
І мені довелося виставити купу безглуздих умов…
А потім ми замовкли. Сіли в авто. Він опустив верх. Вітер більше не лоскотав моїм волоссям його чола. За півгодини ми зупинилися біля мого готелю. На ранок у мене виліт до Чикаго.
Він мовчав. І це було добре.
«Якщо ти передумаєш…» — сказали його очі, і він поквапився відвести погляд. «Гаразд… — мовчки відповіла я. — Я знатиму, що…»
(хотіла щось записати… щось важливе… або — неважливе… яка різниця… нехай лишаться ці крапки… вони як дощ на асфальті…)
…Чикаго.
Чикаго і — додому. Мій дев'ятий готель за місяць…
Прокидаюсь о сьомій двадцять сім (враховуючи зміщення в часі — це та ж сама п'ята). Варю каву.
«Нічиє життя» — негритянський джаз у клубі до третьої години. Музика, як дим сигари, — в'ється і не закінчується.
Озеро Мічиган. Нереально бірюзова вода…
…Завтра — божевільний багатогодинний переліт: Чикаго — Вашингтон — Відень і… додому. Часова яма. П'ятнадцять годин — коту під хвіст!
…Америка — Велика країна, побудована на крові.
У ній, мабуть, нескладно жити, якщо маєш голову на плечах.
Велетень, що бавиться дитячим трамвайчиком…
Кінг-Конг, котрий збирається на дах неіснуючого хмарочоса…
Блакитна мрія для тих, «хто не був тут ніколи»…
Втрачена можливість плести светр на березі Тихого океану…
…Важкий переліт. Як завжди влітку — відключили гарячу воду. Її не буде до наступного понеділка. Помилася в холодній і — в ліжко… Винесла годинник, щільно завісилася фіранками, стулила повіки…
…Здається, я вже ніколи не зможу нормально заснути! Під подушкою десять облаток фенозепама — вони лишилися після бабусі. Я давала їй по одній пігулці. А потім — по дві…
Частина четверта
Діти
1
Годинник показував п’яту ранку…
Це був не мій почерк! Вже не кажучи про саму річ — я прискіпливо ставлюся до кольорів, довго вибираю навіть конверт із маркою. Зелений блокнот. Ну, не мій колір, не мій почерк… Я взагалі не люблю писати, а тим паче — вести щоденники!
Про це я і сказала мсьє, щойно налила в його келих вина і почула звичайне:
— Як спалося, пані Голко?
Це мене майже збісило.
— Ви знущаєтеся? Вважаєте, що я могла заснути, маючи в руках ваш «речовий доказ»?! Але, мсьє, мушу вас розчарувати…
І далі виказала все, що думаю з цього приводу.
Ну, так, звісно, мені цікаво тут жити, я просто «балдію і тащусь», мені на рахунок капають чесно зароблені за розливання вина гроші, я набрала три кілограми, чим дуже потішила матусю Же-Же, у мене з’явилися друзі, яких я ціную за те, що можу втратити за черговою вечерею. Це все зрозуміло. МАЙЖЕ зрозуміло. Але цей блокнот…
— А що в ньому такого? — цілком серйозно спитав мсьє.
Я рота роззявила. А потім мене ніби обухом прибило: звісно, він не міг його прочитати, адже не знає мови!
Довелося переповісти у скороченому варіанті. Мсьє відсьорбував вино і слухав. Вийшла така собі історійка вередливої дамочки, котра нудить світом.
— Дійсно, — після роздумів промурчав мсьє. — Це не ваша річ. Вони щось наплутали… Прошу мене вибачити.
Я втішилась і подякувала Богові, що все з’ясувалося.
Не люблю недомовок і загадок.
Вдень мсьє засів за написання листів. Це він робив регулярно з дванадцятої до четвертої години з невеличкою перервою на обід, який приносила йому до кабінету матуся Же-Же. Цю священну місію вона не доручала нікому. А вже як мальовничо оформлювала інкрустовану морськими мушлями тацю! Порцеляновий полумисок із супом оточували фігурно нарізані овочі, з крихітних шматочків чорного хліба стирчали шпажки з анчоусами, оливками, сиром. Мсьє зазвичай з’їдав лише суп, а вся краса залишалася матусі Же-Же, котра потім, на кухні, у глибокій задумі ковтала ці шпажки і докірливо хитала головою.