Але сьогодні матуся ледь ворушилася. Тацю вона вбрала, як наречену перед весіллям, і безсило опустилася на лаву в кухні.
— Мабуть, щось із тиском, — повідомила вона.
— Я віднесу! — сказала я.
— Ой, не знаю, чи сподобається це мсьє… — із сумнівом похитала головою матуся.
Хм… Яка різниця, подумала я, хто з’являється перед його ясні очі вранці, а хто — в обід?
— Щодо цього є якісь особливі розпорядження мсьє? — спитала я.
— Ну… Взагалі, він звик, що це роблю я… У нього купа паперів на столі, і тацю треба ставити так, щоби…
Вона пустилася у розлогі пояснення, яким чином і на який бік столу треба ставити тацю з супом.
— Чи не треба при цьому насвистувати хорал Баха? — спитала я. — Або виклацувати зубами «Танець із шаблями»?
Матуся Же-Же ображено засопіла.
— Ніколи не можу зрозуміти, коли ти жартуєш, а коли говориш серйозно, — пробурмотіла вона. — Гаразд, неси. Тільки дуже обережно і тихо. Мсьє не любить, коли йому заважають у цей час балачками.
Я взяла тацю.
— Не хвилюйтесь, усе буде за першим розрядом!
2
Дубові двері було зачинено. Довелося перехопити тацю в праву руку, а лівою натиснути на золоту ручку. Матуся Же-Же, мабуть, поставила б тацю на столик з квітами, що стояв біля дверей, але я не стала витрачати часу на цей жест — підштовхнула двері ще й коліном. Таця в моїй руці загрозливо задзеленчала, і матусин натюрморт, викладений з такою любов’ю, брутально порушився. Мсьє підвів голову від паперів і подивився на мене. Я пам’ятала, що треба мовчати, і з гідністю попрямувала до нього.
Великий стіл увесь завалено листами, посередині блимає комп’ютер… Цікаво, куди в такому випадку матуся Же-Же прилаштовує цю кляту тацю? Я нерішуче зупинилася, втупилася в поверхню столу, шукаючи вільне місце. Мсьє Паскаль не допоміг мені жодним жестом. Хоча б папери зсунув! Ні фіга!
У мене було хвилини зо дві, щоби роздивитися, чим займається господар щодня. Купи листів! Конверти різної форми, кольору, підписані різними почерками і мовами. Багато — ще не розкритих, стоси розгорнутих. В кутку блакитного монітора щохвилини з мелодійним дзвоном з’являється повідомлення про надходження пошти. Дійсно, мій господар був поважною людиною!
Я ще повагалася і рішуче зсунула купку листів, що лежали з самого краю. Обережно поставила тацю. Мсьє Паскаль мовчки кивнув мені. Можна було йти — місію виконано. Але мої очі, попри всі намагання зупинити цікавість, стрибали по столу, як зайці під прицілом мисливця. Я це розуміла, але нічого не могла вдіяти! Листи, листи, листи, дзвін монітора… Що в них? Старий мсьє зовсім не був схожий на наркобарона, «хрещеного батька» чи політика. Тоді яку сіть виплітає цей старий павук у своєму глухому маєтку?
Мсьє незадоволено поглянув на мене, ніби промовляючи: «Комусь цікавому — ніс відірвали!» Аж раптом задзеленчала його мобілка, за формою схожа на відірвану рурку від старого вуличного таксофону, та сама, що здивувала мене першого дня знайомства. Мсьє довелося підвестися і взяти її з полиці.
Він жваво заговорив якоюсь мовою — здається, іспанською, і жестом показав, аби я почекала. Зробив кілька кроків до вікна, ставши до мене спиною.
Упевнена, це була перевірка — чи почну я нишпорити по його документах. Звісно, як справжня служниця, я не знехтувала такою можливістю! А як інакше?
Втупилася в монітор, скосивши очі. Мені було соромно, але… нехай дарує. Там був перелік якихось запитань. Я не встигла проглянути всі, але те, що побачила, мене розчарувало…
«Що ти робиш, коли іде дощ?»
«Я переїхав! Ти хоч знаєш мою нову адресу?!»
«Чому навесні, коли вмикаються зірки і на Землю дме теплий вітер, а довкола тихо-тихо, мені часом хочеться плакати?»
«Як це: на все воля Божа. І на літо, і на мамину хворобу, і на війну???»
«Можна мені не помирати, га?»