— Побачимо.
Він відібрав купку папірців і простягнув мені.
Я покірно взяла. А що було робити?
Учора ввечері я так само взяла той зелений блокнот, сьогодні — листи.
— Дорогий господарю, — безнадійним тоном мовила я, вже збираючись зачинити за собою двері, — майте на увазі, якщо завтра ви змусите мене аранжувати під хард-рок сорокову симфонію Моцарта — я точно відмовлюсь!
І поквапилася зачинити двері, ледь зачувши його єхидне: «Побачимо!»
З
Я пішла до себе і кинула листи на ліжко.
Мені добре думається, коли я ходжу. Вирішила прогулятись містом, зазирнути у вікно школи: підслухаю, що каже дітям Іванко-Джон, а потім ми разом зайдемо чогось випити в дерев’яну кав’ярню. Підсвідомо я просто відтягувала час. Різного читання з мене було досить! А тут ще й треба попрацювати головою, щось відповісти — невідомо кому і навіщо.
Я вийшла на вулицю «чорним» ходом, гордо пройшовши повз кухню, де матуся Же-Же, забувши про тиск, щось весело наспівувала собі під ніс.
Як завжди в цей час, котрий тут не називали «фієстою», вулиці були тихі і порожні. Я вже до цього звикла, але зараз відчула маленький заштрик роздратування, яке наростало прямо пропорційно з моїм пересуванням до міського фонтана. Напад мізантропії. Мені раптом стало затісно на цих вулицях, посеред цих лялькових котеджів (згадала той щоденник і сама здивувалася: справді «будиночки для Барбі»!). Я підійшла до школи. Школа — це голосно сказано: одноповерхова будівля з двома класами дітей різного віку. Як я вже помітила — старші діти виїжджали вчитися в коледжі, а молодшим викладали предмети всього кілька вчителів-багатоверстатників, типу Іванка-Джона. Через відчинене вікно я бачила, як він узад-уперед ходить по класу і… переповідає Гомера.
На якусь мить усе це здалося мені фантасмагорією: шкільне подвір’я, засипане яблуневим квітом, яскраве світло і темний квадрат прочиненого вікна, довгі, як хвилі океану, рядки «Одіссеї». Я прихилилася до стовбура, і на мене одразу посипалися пелюстки: яблуні відцвітали. Голос затих. Іванко-Джон помітив, як я стою під деревом, навхрест охопивши плечі руками. Можна було подумати, що пішов сніг і мені зимно. Мабуть, він так і подумав, спостерігаючи, як на мене осипаються пелюстки. Його кудлата голова в темряві вікна скидалася на полотно якого-небудь голландського маляра епохи Відродження. Раптом я подумала, що так воно і є, що це — саме портрет, намальована картина, застигла мить, в якій рухомими є тільки ці пелюстки, що осипаються з дерева. А ще я подумала, що завжди так буває: хтось — у вікні, ЗА вікном, а хтось стоїть ПО ТОЙ БІК — під деревом.
Це дві різні картини, у двох взаємовиключних кольорових гамах.
Іванко-Джон, не відводячи погляду, взяв зі столу смішний мідний дзвоник і захилитав ним над головою: кінець уроку. Десятеро учнів загрюкали партами…
— Знаєш, коли я дивилася на тебе із саду, — сказала я, — мені здалося, що на наступній вечері кульку витягнеш саме ти… Не знаю чому, але це було так чітко, так ясно зрозуміло. Так невідворотно.
— Я вже ненавиджу ці вечері! Не нагадуй.
— А я, здається, їх полюбила. Щось у цьому є: живеш не просто так, а в очікуванні.
— В очікуванні чого?
— Господи, ти ж сам казав, що збираєшся їхати звідси, стати письменником, здобути всесвітню славу і таке інше. І ми всі дружно тобі це напророкуємо! Буде весело…
— Я так не думаю, — сказав він. — Давай зараз не будемо про це говорити.
— Не будемо, — погодилась я. — Але ти не повинен відступати.
— Не певен. Мені тут подобається… Більше, ніж я б того хотів…
Ми зайшли до кав’ярні.
— Одне віскі, — кивнув він огрядній білявці. — І…
Звісно, він сказав — «блу айс».
— За законом парних випадків, — посміхнулася я, пригадуючи зелений блокнот, — десь: невідомо де, хтось: невідомо хто — полюбляє цей самий напій.
— Це не дивно.
— Звісно…
Ми мляво перемовлялися. Ми обоє не любили слів.
— Слова — п’явки, які наповзають до рота! — сказав він.
— Слова бувають як бульбашки. Але не мильні, а — тугі, гумові, — додала я.
— Я часом бачу їх! — сказав він.
— Я — теж. Особливо, коли люди говорять аби про що. Тоді я бачу, як вони випускають назовні лише бульбашки. А коли треба відповідати, відчуваю, що з мого рота вилітають такі самі! І все довкола перетворюється на ящик з різнобарвними кульками на дитячому майданчику, що ставлять у супермаркетах. У ньому можна задихнутися.