— А ще, коли до мене так говорять, я бачу перед собою лише одне велике обличчя з довгим гострим дзьобом, котрий видобуває мене з мушлі, як смачного молюска.
— …і тоді хочеться втекти в астрал через сімку!
— Як це? — зацікавлено спитав він.
— Не знаю…
— Але ж ти це сказала!
— Коли?
— Щойно!
— Часом я кажу щось таке, чого сама не розумію. Не зважай. Є такі словосполучення, котрі не потребують розуміння. Вони просто — звучать. І все.
— Тому я читаю дітям Гомера…
Я згадала про листи, які всучив мені мсьє Паскаль, і здригнулася. Бути б мені Гомером, я б не переживала, про що писати…
— Послухай, — сказала я. — Коли писатимеш свої книжки, не забудь вставити туди нашого старого. Як на мене, це цікавий людський екземпляр. І за сюжетом не треба далеко ходити: молодий вчитель нудьгує у провінційному містечку, знайомиться зі старим відлюдником — господарем маєтку. І починаються чудеса…
— Я вже думав про це… І… — він нерішуче помовчав, — і пишу. Вже. Точніше… майже закінчив.
— Правда? А як називається?
Пауза. Ми випили.
— Це не остаточна назва, але поки що — «Гра в Бога»…
Ми надовго замовкли. Я впевнена, що ми думали про одне й те саме.
Про амулет мсьє Паскаля. Ту кляту кульку, яка чекає на Іванка-Джона рано чи пізно. А швидше за все — зовсім скоро. Якщо не з’являться новачки і мсьє досипле в скляний акваріум жменьку нових кульок…
— Ти віриш, що це — чесна гра? — спитала я. — Що все відбувається так, як він говорить? Часом мені здається, що він — просто знущається.
— Навіть якщо це так, усе одно тут відбувається багато цікавого. Такого, з чим ти будеш жити потім. Можливо, до кінця днів. Він, цей старий дивак, знає, що робить: моделює майбутнє для тих, хто… втратив минуле. Або себе в цьому минулому.
— Ти теж це відчуваєш?! — Я так голосно скрикнула, що на нас обернулися ледь не всі завсідники кав’ярні і закивали головами, миротворчо підводячи свої келихи.
— Вони гадають, що ми вже почали сваритися… — посміхнувся він.
— Коли ти поїдеш звідси, — додала я, — уявляю, скільки співчутливих поглядів я отримаю. Бр-р-р…
— Ти впевнена, що я поїду сам?
— Я впевнена в тому, що інакше не може бути. Я це ЗНАЮ. І думаю, що грати треба чесно, якщо погодився. Не треба розчаровувати старигана. До того ж, між нами велика різниця: на відміну від тебе, я тут маю контракт, обов’язки. І… не беру участі в грі. Тобто не знаю свого майбутнього. На відміну від усіх вас.
— Невже ти гадаєш, що ця гра в майбутнє серйозна?! Не бери все на віру! Господи, якби тебе тут не було, я б не замислився, наскільки далеко зайшли жарти мсьє Паскаля! Поїдьмо зі мною! Хоч зараз!
— Знаєш, краще не допити, ніж перепити… — сказала я. — Тоді спрага, яку ми відчуватимемо віднині скрізь і завжди, не дасть нам забути одне одного…
— Ця теорія не для чоловіків… — посміхнувся він.
— Але — для тих, хто пише романи, — у відповідь посміхнулась я. — І має пережити ще багато інших пригод… Інших романів…
— Хто тебе зробив такою мудрою? Цей старий?
— Я зовсім не мудра. Я просто це звідкись знаю…
— Я… — почав він, дивлячись так, що я опустила очі, — я…
— Бульбашки… — жорстко відмовила я. — Гумові бульбашки! Щільні і порожні!!!
І він більше нічого не сказав.
4
До помешкання повернулася пізно. Кляті листи валялися на ліжку. Вони не щезли, не розчинилися в повітрі. Я мала працювати — робити невідомо що і навіщо. А який сенс у тому, що я розливаю вино, розважаюсь балачками з матусею Же-Же і пиячу в дерев’яній кав’ярні?! До речі, раптом подумала я, а скільки це все триватиме?! Розкидала речі, розворушила валізу і на її дні знайшла копію контракту: скільки?! Я точно знала, що термін і дата позначені в кінці! Але їх не було! Лише — печатка і мій підпис. Як я могла так вляпатись — потрапити в пастку?
Більше того — в залежність. Саме так. Я відчувала залежність від усього, що оточувало мене.
Від цього отруйно-свіжого повітря.
Нічного марення.
Мальовничих садів.
Свого величезного вікна з виглядом на гори.
Стрижених газонів.
Дзвонів на дзвіниці.
Китайських дзвоників у моїй голові.
Цибулинного супу матусі Же-Же і її кави.
Картин і фотелів.
Сходів, що зменшують час і відстань.
Дев’яноста пар білих шкарпеток (десять я вже зносила).
Своїх солодко-незавершених думок…
Усього, що називалось одним іменем.