Мсьє Паскаль…
Аби тільки він не почув! Я затулила обличчя подушкою і завила, як вовчиця.
…Хвилини за три вити стало приємно. А за чотири — погудівши ще два-три такти, я відчула полегшення. Так, мабуть, ревуть діти зі справжньою насолодою.
Діти! Я витягла спіднизу один із конвертів. І ще схлипуючи, розпечатала його. І була розчулена круглим дитячим почерком з купою помилок.
«Привіт!
Вчора я з мамою прокатався на метро. Це така підземна залізниця у великому місті. Ми поїхали в центр купити мені нові штани, бо з тих, синіх, я вже виріс. В метро я дивився телевізор. Телевізор висів під стелею і показував рекламу, а ще — зупинки. Мама сказала, що я — товстий, як американець.
Сказала, що товстий і білий. Сказала, що всі американці — товсті і брезклі. Тобто — білі. Я сказав — не всі! Мама сказала — всі, всі! І ти такий, як вони.
Я дивився телевізор. Всі поглянули на мене, і я зробив вигляд, що мені байдуже. У мене під пахвами були вологі плями від спеки. Мама сказала, що не треба було одягати нову футболку, бо я сильно пітнію. Як свиня. Всі свині сильно пітніють, сказала мама. Не всі — сказав я. Мама сказала, що я впертий і їй зі мною важко.
Моя мама дуже красива. Вона не товста. Вона ходить у джинсах…
Тепер вечір, і я думаю: чи не знаєш ти, хто вигадав метро?»
Ну і сука ця невідома мамашка в джинсах, розлютилась я. Прикро, що мене там не було, я б їй сказала парочку приємних слів! Взагалі не терплю, коли ображають дітей і тварин. Я цього бачити не можу! Падлюки-дорослі лупцюють своїх малих прямо на вулицях, без упину роблять зауваження — те не роби, туди не ходи, скажи «золоте слово», мовчи, не крутись, йди прямо, йди поруч, не проси, не клянч, не реви… Зараз я б із більшим задоволенням засіла за лист тій матусі! Можливо, це було б непоганим тренажером для мого нинішнього роздратування. А от що написати хлопчику? Адже він не питав — як звести з білого світу рідну матусю. Навіть і гадки про це не мав!
Пацан, як справжній пацан, конче хоче з’ясувати, який дідько вигадав підземну дорогу.
А який дідько її вигадав? Де мені взяти ці відомості? У містечку не було бібліотеки, а книжкові полиці мсьє Паскаля завантажені якимись старовинними фоліантами. В них хіба що можна знайти алхімічні рецепти виготовлення золота з собачого гівна!
Я замислилась… І почала так: «Метро існує в багатьох країнах світу. Для того аби потрапити до нього, треба купувати жетони або одноразові чи багаторазові картки…». Плюнула. Розірвала папірець. Почала знов: «Один з великих винаходів, що вважається досягненням технічної думки…» Викреслила. Подумки вжила ідіоматичний вираз, котрий характеризує інцестичні статеві стосунки. Потім сказала: «Прости, Господи…» і знову взялася за перо: «Метро виникло на початку XX сторіччя…» Ні, мабуть, раніше. І знову зібганий папірець полетів на підлогу.
У моєму прочиненому вікні висіла всього одна, але дуже яскрава зірка. Я погризла кінчик ручки. І почала водити нею так, ніби це робила вона, а не я.
«Як на Землі з'явився дикобраз? Я завжди думала про це, коли була у твоєму віці, — тому, що в моєму місті зовсім не було метро! І ось що надумала.
…В одному прадавньому лісі жив маленький звір — Невідомо-Хто.
Він мав таку ніжну і тонку шкіру, що на сонці крізь неї просвічувалося серце — маленька чорна крапка. Крапля дощу чи листок, що зривався з дерева і падав на нього, завдавав неабияких прикрощів. І тому Невідомо-Хто весь час ховався у своїй нірці під жмутком торішнього листя. Він підтягував ноги до черева і лежав тихо-тихо. Тоді йому здавалося, що він захищений і сильний.
Але одного разу Невідомо-Хто вирішив: „Так жити неможливо!“ і вийшов з нірки.
На межі лісу і поля він побачив зграю Мишей. І зрадів: Миші були дуже схожі на нього. Тільки мали хутряну шубку і були надто спритні. Невідомо-Хто зрадів, що зустрів друзів. Але Миші хором сказали: „Ти не з нашого племені. Ти великий і незграбний. Іди геть!“ Невідомо-Хто повернувся до своєї нірки і зарився носом у листя. Тієї ночі він погано спав, увесь час крутився уві сні, чухав вуха і попискував. А коли настав ранок, із здивуванням помітив, що на ньому виросла… голка.
— О, я тепер — єдиноріг! — зрадів Невідомо-Хто і пішов до Єдинорогів.
Єдинороги були великі і суворі. Вони забили копитами:
— Геть! Ти — не з нашого племені! Краще не потрапляй нам під копита — розтопчемо!
І Невідомо-Хто знову сховався в нірку. І знову спав погано…
А під ранок поруч із тою голкою з’явилася ще одна… „Тепер я — справжній Олень!“ — подумав Невідомо-Хто і вирушив до Оленів. Але красені-Олені навіть не почули, що до них хтось гукає!