Потяг знову виспівував свою нехитру пісеньку. В купе вкладалися спати. Принц піднявся на верхню полицю і заплющив очі. „Нічого, я невдовзі повернуся і заберу її!“ — подумав він, засинаючи.
Вранці Принца зустрічала галаслива свита. Його підхопили, закрутили, затисли в обіймах, повели до білого лімузина.
— Мені треба… Я повинен… — бурмотів Принц, пручаючись. Але його ніхто не слухав. У королівському палаці на нього чекав бенкет, кілька зустрічей з послами, відвідини п'ятьох красунь, котрі мріяли стати його подругами, та урок танців.
„Нічого, поїду завтра!“ — вирішив Принц, сідаючи до лімузина.
Увесь день він крутився як вивірка у колесі. Нарешті настала ніч і його лишили в спокої.
„Завтра негайно візьму квиток і поїду на ту станцію, — думав Принц. — До речі, як вона називається? Три равлики? Три парасольки? Три ведмеді?..“ Він заснув, так і не згадавши назви.
З тої пори минув час…
Щодня на Принца чекали нові бали, зустрічі та прийоми.
Щовечора він намагався згадати назву маленької станції.
Щоночі йому снився один і той самий сон: фігурка із золотавими косичками посеред засніженої рівнини. Вітер смикає її за хустку, грається пурпуровими стрічками, збиває з ніг. А він, сильний та стрімкий, вибиває двері, зіскакує на повному ходу з потяга, біжить їй назустріч, широко розкинувши руки, і йому зовсім не холодно в тонкій мережаній сорочці…»
Порившись в інших листах, ми написали про розмову двох кухлів, про моркву, котра уявила себе дружиною кролика, про вовняну нитку, що полетіла за вітром, про ведмедя, що став кондуктором у тролейбусі, про продавщицю морозива, котра народила поштову скриньку, про…
Я навіть пожалкувала, коли побачила, що листів більше немає.
Але за вікном уже на повну котушку світило сонце. А мої очі були немов свинцем налиті. Я подумки вставила в них сірники і згребла все написане докупи. Нехай оцінює!
Душ. Прозорий балахон. Круасани — в смітнику. Все, як завжди. Пішла.
5
Поки спускалася вниз, китайські повітряні дзвоники в моїй голові перетворилися на військовий набат і намагалися проломити скроню. У склі картини відобразилося моє обличчя — воно було зібганим і пожовклим, як простирадло в третьорозрядному будинку розпусти.
Якщо мсьє сьогодні поставить своє коронне запитання, — про те, як мені спалося, — йому не позаздрять і раки, які десь зимують!
Я увійшла до обідньої зали. Як завжди, він сидів у голові довжелезного столу. Мені так хотілося спати, що, здалося, — поки дійшла, здолала кілометрів з п’ять. В одній руці тримала кухоль з вином, під пахвою — листи.
Стала за спиною, майстерно (бо вже навчилася) перехилила кришталевий кухоль, і… велика червона пляма розповзлася по білосніжній скатертині.
Рука, як виявилося, добряче тремтіла. Мсьє, як порядна людина, і оком не змигнув. Промокнув серветкою коліна, пересунувся на інший стілець і сказав:
— Сьогодні у мене відповідальний день, це знак, аби я не пив.
— Бачте, мсьє, я і тут вам догодила… — сказала я.
— Сідайте, пані Голко! Ви ледь тримаєтесь на ногах.
— Так. Я не сплю вже другу добу! — гордо повідомила я. — То — читаю, то — пишу. І нічого в тому не розумію. Чи не можна мені помінятися місцями з матусею Же-Же? Я б вам зварила борщ…
— Так, вигляд у вас нездоровий, — співчутливо похитав головою мсьє. — Але, запевняю вас, скоро матимете чудовий сон і гарний апетит.
Він простягнув руку, вказуючи на папірці під моєю пахвою:
— Бачу, що ви потрудилися…
Я простягнула йому листи. І склала руки на колінах. Не дуже приємно, коли тебе ось так екзаменують.
Я долила собі залишки вина і спостерігала, як мсьє поринув у читання.
Не була впевнена, що це — саме те, на що він розраховував.
Інтелектуальні тортури тривали хвилин сорок. Потім він відірвався від паперів і поглянув на мене.
І його обличчя знову попливло перед моїми очима, як тоді, першого разу. Очі, ці маленькі «земні кульки» з паралелями та меридіанами, засяяли молодістю і знову вкрилися туманом. Я відчула заштрик у серці: виявляється, я звикла до нього, не просто звикла — полюбила. Як житиму потім без цих знущально-лагідних очей і вбивчої іронії? Потім я подумала: добре, що в контракті не вказані дати!
А ще подумала: власне, що це за настрій, чому він такий, ніби сиджу на зібраних валізах?!
Мсьє Паскаль увірвав довгу паузу:
— Ну от бачите, хитрунко, а казали, що то — не ваш блокнот…