Ось ці ВІСІМ ДНІВ хвилювали мене не менше, ніж уявлення про цеглину, що висить над головою. Якби мені поставили такі умови, думала я, що б мала зробити? Божеволіла від цього запитання. І не могла спати.
Так само як вигризала весну, я почала вигризати для себе тунель у цих холодах.
А коли побачила цю кімнату — таку, яку і замовляла у своєму безсонні, — злякалася. Я подумала, що люто вгризатися в кригу і лічити дні — у цьому є мета і сенс, а засісти в джакузі з виглядом на гірський пейзаж — початок кінця. Мишоловка… Такий от парадокс.
4
Життя треба сприймати, як кіно. І менше розмірковувати над тим, що буде в наступній серії. Це, до речі, сказав мсьє Паскаль через два дні, коли нарешті покликав мене до себе.
— Уяви собі, що десь там, на небі, високо вгорі, звідки бусли приносять на землю душі немовлят, ти стоїш біля каси в довжелезній черзі. Натовп. Галас. «Про що цей фільм? — розпитують одне в одного майбутні глядачі.— Це — комедія, драма чи бойовик?» «Комедія!», «Мелодрама!», «Вестерн!» — лунає у відповідь. Адже кожен прийшов дивитися СВОЄ кіно. Ці відповіді лише заплутують тебе, і ти палаєш нетерпінням скоріше потрапити до кінозалу. Стрибаєш на одній нозі, лічиш години, хвилини та секунди. І нарешті — отримуєш квиток… Заходиш у темний зал. Сліпнеш від темряви і не бачиш тих, хто рипить стільцями поруч, твоя увага прикута до білого екрана. На ньому поки що нічого не відбувається. Просто — темрява. А ти — перший глядач першого фільму в синематографі братів Люм’єр. З тою різницею, що потяг таки з’їде з екрана…
…Дві доби я старанно крутила дулі в кожне люстро і в кожний куток стелі, перевдягалася за шафою і накривалася ковдрою з головою, хоча ранком усе одно прокидалася розкрита і гола (я звикла спати, як Мерилін Монро, яка, за її ж словами, на ніч зодягала лише одну краплину парфумів «Шанель»).
Телефоном матуся Же-Же запрошувала мене до кухні — поїсти. Я поводилася, немов партизан. Помешкання і харчування мене цілком влаштовували. Я навіть змирилася з тим, що беру участь у цьому шоу. Зрештою, все, що відбувається довкола, — теж шоу. Тільки бери камеру і знімай! Проте тут я відіспалася і, як каже моя подруга, — «відпустила ситуацію». Настільки, що припинила робити непристойні жести, стоячи перед дзеркалом, і час від часу зазирати під ліжко.
Саме тоді матуся Же-Же повідомила, що мсьє Паскаль звільнився від своїх термінових справ і готовий розмовляти зі мною. Я мала з’явитися перед ним у всій красі! Що б йому могло сподобатися? Шовкова сукня, що висіла в шафі? Черевики під її колір на високих обцасах? Гладенька охайна зачіска? Мабуть, що так…
Я вийняла з аптечки склянку із зеленкою і ретельно змастила нею волосся по всій довжині. Зодягла ті джинси, що в них працювала на кухні, — вони добряче смерділи засохлою кров’ю. Зверху білої футболки натягнула чорну майку. Вийшло досить стильно. Коли матуся Же-Же прийшла за мною, щоб провести до кабінету господаря, її заціпило так, що вона на якусь мить притулилася до дверей і ледь не випала з них до коридора.
Ми пішли сходами, потім звернули праворуч, потім — ліворуч. Зі стін цього крила помешкання стирчали оленячі роги, посміхалися кабанячі пики, печально виблискували штучними зіницями ніжні косулі…
Матуся Же-Же шанобливо прочинила двері і кивнула мені: «Можна увійти!»
Я не дуже сором’язлива людина, хоча пам’ятаю часи, коли в будь-якій ситуації мої щоки вкривалися підступним рум’янцем. Я доводила собі й іншим, що це — особливість шкіри, під якою судини розташовано надто близько, але це було неправдою! Я червоніла тому, що не мала навичок спілкування. Мені завжди здавалося, що люди мають сприймати одне одного на рівні жестів, знаходити однодумців за… стилем одягу, за книжкою, яка лежить у їхній сумці, за короткими, але влучними фразами і навіть за тими стравами, які вони полюбляють їсти. Коли ці ілюзії розвіялися, я почала занадто багато балакати, відчиняти будь-які двері ногою і взагалі поводитися так, щоб більше ніколи не червоніти. Що розкутіша поведінка, то менше звертають увагу, від чого в тебе пашить пика. У зухвалих людей вона завжди червона і всім задоволена.
Так от, перед тим як увійти до кабінету мсьє Паскаля, я відчула давно забутий заштрик сором’язливості. Ніби я повернулася на десять років назад у своє минуле, якого терпіти не можу. Але я знала, якою має бути протиотрута цьому заштрику, котрий викликає збудження сумління.
Я увійшла до кабінету.