Мсьє Паскаль, як я і уявляла, сидів за широким письмовим столом, позаду нього — полиці з книгами до самої стелі, вікна зашторені зеленим оксамитом (дуже гармоніює з моїм волоссям, подумала я). Бракувало «мармурового» дога біля ніг господаря, каміна, ще чогось подібного — можливо, «філософського каменя», котрий стояв би на столі, чи глобуса, оправленого в різьблене коло. Проте на тумбі стояв допотопний репродуктор, а біля нього валялися речі, яким місце в передпокої, — потерті шкіряні рукавички, парасолька, надколота попільниця і телефонна рурка — без самого апарата.
Я увійшла до кабінету.
Я увійшла до кабінету, маючи всередині гострючий заштрик сумління.
Я увійшла до кабінету із заштриком сумління і підступним відчуттям того, що, коли «Бобік» потрапляє в гості до «Барбоса», він завжди має виляти хвостом. А з рота пускати слину.
Отже, я увійшла до кабінету, пройшлася, сіла на стілець навпроти столу і сказала:
— Привіт, татуську!
Я знаю, коли поводишся саме так, потрібен ще один маленький, але дуже суттєвий нюанс: дивитися в очі співрозмовнику.
Інакше вся твоя сміливість зійде нанівець. Я подивилася. Власне, за ці кілька днів я забула, як він виглядає. Переді мною сидів чоловік похилого віку, худорлявий, з великими темними очима і масивним носом, його чоло мережили благородні борозни. Він був у м’якій картатій кофтині. Зелена хустка на шиї, біла сорочка. З усього побаченого я б вирізнила лише очі. Цікаві очиська — трохи вирячені, з різнокольоровими вкрапленнями. Таке враження, ніби в зіниці вставлено два маленьких глобуси з паралелями та меридіанами. Отже, дух земної кулі все ж таки витав у цій напівтемряві. Цікаво, чи намальована на ній крапка моєї рідної країни?
Раптом мені здалося, що обличчя мсьє Паскаля несподівано… помолодшало. Швидше за все, мій погляд роззосередився, як це буває, коли довго дивишся на світло і обличчя мсьє Паскаля розпливлося перед моїми очима. Воно було гладке, мов яйце. І по ньому попливли інші носи, губи і брови — так, як це буває, коли в міліції складають «фоторобот» на злочинця (колись я брала участь у такому експерименті у своєму місті — тоді один тип попросив мене сховати в хаті макову соломку, а потім з’ясувалося, що він неабиякий мафіозі місцевого масштабу). Це було схоже на прискорену еволюцію в межах однієї особи.
— Що з вами? Ви перевтомилися? — почула турботливий голос і розплющила очі. Мсьє Паскаль стояв переді мною зі склянкою вина в руці. — Випийте!
Я справді перевтомилася. Спочатку від приготування тої клятої їжі, а ще більше — від очікування. Я ж усе-таки не залізна. Я взяла склянку і ковтнула.
Мсьє Паскаль знову всівся на своє місце.
— Добре, — сказав він. — Ви красиво п’єте. Цікаво було б подивитися, чи так само красиво ви вмієте наливати…
— Ніколи не думала, що можна зауважувати на таких незначних речах… — сказала я.
— Авжеж. По тому, як людина їсть, п’є, готує чи розкладає їжу, можна судити про все інше…
«Еге… — подумала я. — Наприклад, про те, як вона буде задовольняти такого старигана, як ти…»
— Дивлячись, яким чином… — ніби відгукнувся на цю думку господар. — Отже, в таку далечінь їдуть у двох випадках. Коли ви нещасливі там, де народились. Або коли ви надто щасливі, щоби не дозволити собі нових вражень.
— Є ще третє: заробити грошенят! — додала я і подумала, що, маючи ТАКИЙ дім, він, звісно, не може уявити ситуацію, через яку зірветься з нього і поїде смажити кабанячий кавалок на інший край світу.
— У вас гострий язичок, — сказав мсьє Паскаль. — Я називатиму вас — Голка. Пані Голка.
«Звісно, навіщо тобі знати, як мене звуть, — подумала я. — Гадаєш, що за сто пар шкарпеток я готова відгукуватись і на киць-киць?»
— Але, якщо вам це не до вподоби… — вів далі мсьє.
— Ні. — поквапилася заспокоїти його (я ж зовсім не хотіла повертатися до свого справжнього імені). — Чудово! І дуже влучно. Мені подобається.
— Мені також. Тож продовжуємо розмову. Ви приїхали сюди заробити, як кажете, грошенят… Скільки ж ви плануєте їх мати? І на що витратите свій перший мільйон?
Я подумала, що це, мабуть, є якийсь тест, що ним завжди перевіряють нових працівників. Одного разу я вже проходила подібне тестування на фірмі, куди намагалася влаштуватися ще там, на «великій землі». Мені сказали, що це буде тест на IQ, але оскільки тоді ще ніхто не знав, що воно таке, довелося відповідати на дурні запитання, на кшталт: «На дереві сидять два ворони. Один дивиться на північ, другий — на південь. „У тебе на дзьобі — пляма!“ — каже один. „А в тебе на крилі пір’я не вистачає“, — каже другий. Запитання: яким чином вони бачать один одного, якщо дивляться в різні сторони світу?» Тому не здивувалася. І потім, хіба не цікаво поміркувати про те, на що відвалити таку суму? Хто ж про це не думав, хоча б раз у житті!