Мона Софія танцювала на східний манір: поставивши руки в боки й вихиляючи стегнами. Усе оточення нетерпляче чекало на мить, коли їй доведеться змінити пару. Через те кожен молодик змагався з іншим за право стояти у першому ряду, виставляючи про людське око — ані крихти не соромлячись — своє об’ємне, щедро оздоблене жадання. Одначе Моні Софії доводилось бачити багатьох молодиків, які зараз вихвалялися мужністю, яка хтозна-де взялася, без оздоб, окрім тих, з якими вони прийшли у цей світ, за інших обставин. Вона оглядала кожного, хто сподівався бути обраним, ішла до одного з них, а потому, коли видавалося, що вже вирішила, раптом розвернувшись на підборах, ішла до іншого, яким теж нехтувала. Не припиняючи рухів у такт мелодії, яку вигравали на лютнях, Мона Софія кружляла й пливла по залі, оточена юрбою залицяльників. Раптом Матео Колон зауважив, як груди Мони, що гойдалися коло краю викоту, ваблять своїми сосками. Мона Софія рішуче підійшла до нього. За інших обставин Матео Колон зніяковів би, але зараз, побачивши, як до нього йде жінка, котру йому не випадало бачити, він був неспроможний подолати відчуття, що у залі, крім неї, більше нікого немає. Утім, він міг розчути, як розмовляє зібрання і як грає лютня, він навіть зауважував юрбу гостей. Він почувався так само, як пацюк під поглядом змії. Він був спроможний побачити щось іще, навіть якби забажав, окрім зелених очей, що блиском своїм затьмарювали смарагд, котрий висів на чолі поміж брів. Мона Софія наблизила свої губи до губ анатома, він відчув у її диханні аромат м’яти та трояндової води — й раптом, немов гарячий вітер, мимохідь відчув у доторкові її губ легкі пестощі язиком. Так, він танцював, ні, він поводився стримано. Він був галантним. Він навіть спромігся приховати, що відтепер й до самої смерті не зможе жити без цих пахощів м’яти та трояндової води, без цього гарячого швидкоплинного вітру, без виру цих зелених очей. Він танцював. І годі було сказати, що він, наче жертва змії, у кров якої невблаганно струменить трунок, щойно підчепив смертельну хворобу. Він танцював.
Завжди, до самісінької смерті, він пам’ятатиме, як танцював, зачарований цими зеленими очима, до останнього дня пам’ятатиме, як про велике церковне свято, як ці очі віддалялися коридорами, садами та галереями і як в одному з дальніх покоїв палацу, де ледве чутно лунали звуки лютні, він цілував її рожеві соски, тверді, наче перлини, й ніжні, як квіткові пелюстки. До самісінької смерті він пригадуватиме, наче чорний, але такий солодкий день, її палкий, як вогонь, голос, її стрімкий язик, що обпалював, наче пекельне полум’я. До останнього дня свого життя він пам’ятатиме, як той, що під час посту відмовляється навіть від нескоромної їжі, аби подовжити невтамований голод, як він знехтував її тілом, натомість, поправивши камзол, мовив:
— Я прагну написати ваш портрет.
І, наче той, що зазнав корабельної аварії, що приймає хмари на обрії за землю, він повірив, що бачить у тих зелених очах з опущеними довгими віями кохання. Але то були лише хмари.
— Я прагну написати ваш портрет, — повторив він, у душі його вирувала пристрасть.
І він вірив, що бачить пристрасть у цих зміїних очах. Мона Софія поцілувала його з нескінченною ніжністю.
— Можете навідати мене, коли забажаєте, — мовила вона і прошепотіла: — Приходьте завтра.
Анатом бачив, як вона поправила сукню, як востаннє вип’яла груди, щоб він поцілував їх, а потому, розвернувшись на підборах, пішла до дверей.
— Приходьте завтра, я чекатиму на вас.
Але це були лише хмари.
Наступного дня, рівно о п’ятій вечора, Матео Колон зійшов нагору сімома сходинками, що вели у патіо борделю «Рудий Фавн». Він тягнув у руках похідний мольберт і полотно, затискав під правим ліктем палітру, а до пояса камзола була причеплена вузенька торбинка з фарбами. Йому було важко все це тягти, тож він заледве не накричав на неповоротку управительку закладом.
Коли Матео Колон зазирнув у покої Мони Софії, вона, зодягтись у щось мереживне й прозоре, заплітала коси перед люстром, що стояло на туалетному столику. Анатом, що так і вкляк, тримаючи все своє приладдя, бачив у дзеркалі ті самі очі, у яких вчора світилося кохання. Ось вони зараз, і належать вони лише йому, лише його очам. Раптом він кашлянув, даючи знати про свою присутність.