Навіть не повернувши голови, Мона Софія порухом руки запросила його увійти.
— Я прийшов написати ваш портрет.
Навіть не озирнувшись, Мона Софія заявила:
— Те, що ви робитимете під час візиту, — мені геть байдуже. — І враз додала: — Якщо не знаєте, звична ціна — десять дукатів.
— Хіба ви не пригадуєте мене? — пробурмотів Матео Колон.
— Якби я побачила ваше обличчя… — мовила вона до свого незнаного співрозмовника, обличчя котрого ховалося від неї за згорнутим полотном. Тоді анатом поклав свою ношу додолу. Мона Софія почала роздивлятися його віддзеркалення.
— Сумніваюся, що бачила вас раніше, — мовила вона із ваганням у голосі і повторила: — Десять дукатів.
Матео Колон поклав десять дукатів на нічний столик, розгорнув полотно й нап’яв його на підрамник. Добувши фарби з торбинки на поясі, наладив пензлі й, не промовивши жодного слова, взявся писати портрет, котрий мав би називатися «Закохана жінка».
Щодня, коли механічні постаті на Годинниковій вежі вибивали п’яту, Матео Колон сходив сімома сходинками, що вели у патіо борделю на вулиці Бочч’ярі, заходив у кімнату Мони, клав десять дукатів на нічний столик і, допоки напинав полотно, навіть не знявши плаща, казав Моні Софії, що кохає її, що, попри те, що вона гордує ним, він бачить у її очах кохання. Кладучи мазок за мазком, він благав її покинути бордель і поїхати з ним на той бік гори Вельдо, в Падую, казав, що як на те буде її ласка, він покине свій кабінет в Університеті. Й Мона, лежачи голою на ліжку, із сосками, твердими, як мигдалеве зерня, й ніжними, як пелюстка фрезі, не зводила очей з Годинникової вежі, що височіла за вікном, чекаючи, поки знову залунають дзвони. І коли це врешті траплялося, вона дивилася на цього чоловіка сповненими злості очима й промовляла:
— Твій час вичерпано, — й ішла до вбиральні.
Й щодня, о п’ятій вечора, коли тіні від колон Сан-Теодоро й крилатого лева зливалися у суцільну продовгувату смугу, що перетинала площу Сан-Марко, анатом приходив у бордель, несучи свій мольберт, полотно та фарби, клав десять дукатів на нічний столик і навіть не знімав камзола. Змішуючи фарби на палітрі, він повторював, що кохає її і що, хай вона насправді й не знає цього, він бачить у її очах кохання. Він казав їй, що вдруге навіть Божа рука не спромоглася б створити таку красу, що навіть коли господиня не дозволить їм взяти шлюб, він викупить Мону, сплативши за неї всі гроші, які має, що вона покине цей сороміцький бордель, й вони укупі мешкатимуть у його рідній Кремоні. Й Мона Софія, яка, скидалося, геть не слухала його, проводила рукою по своїх стегнах, м’яких та міцних, ніби витесаних з дерева, чекаючи, поки пролунає перший з шести ударів дзвона, і це засвідчить, що час її клієнта вичерпано.
Й щодня, рівно о п’ятій вечора, коли води каналу починали заливати сходи, Матео Колон приходив у бордель на вулиці Бочч’ярі, що недалечко від церкви Святої Трійці, й, навіть не знявши берета, що прикривав маківку, клав десять дукатів на нічний столик і, напинаючи полотно, казав, що кохає її, що вони сховаються разом на іншому боці гори Вельдо чи, при потребі, на іншому боці Середземного моря. Й Мона, замкнувшись у цинічній мовчанці, у зловісній тиші вкладала косу, що діставала їй до стегон, пестила свої соски й геть не цікавилася, як іде робота над портретом. Вона дивилася лише на годинник на вежі, чекаючи, поки залунають дзвони, щоб промовити єдині слова, котрі, як видавалося, спроможна була промовити:
— Твій час вичерпано.
І щодня о п’ятій вечора, коли сонце ставало спекотним та химерним, відбиваючись десятикратно у банях собору Святого Марка, анатом, горблячись під вагою мольберта, образи й решти приладдя, клав десять дукатів на столик й у кімнаті, де пахощі гіркого кохання змішувалися з різким запахом фарб, казав їй, що кохає її, що ладен віддати все, аби викупити її, що вони схороняться на іншому березі Середземного моря, а за потреби — на іншому березі Атлантичного океану. Й Мона, не промовляючи ані слова, гладила папугу, що дрімав на її плечі, наче у кімнаті нікого більше не було, чекаючи, коли постаті на Годинниковій вежі заворушаться, а тоді з солодкою злостивістю у голосі казала:
— Твій час вичерпано.
Протягом усього часу, поки він перебував у Венеції, щодня, рівно о п’ятій вечора, анатом заходив у бордель на вуличці Бочч’ярі, неподалік церкви Святої Трійці, й казав, що кохає її. Так тривало доти, поки анатом дописав портрет і, певна річ, поки у нього не скінчилися гроші. Час його відвідин Венеції сплив.
Принижений, без грошей, з розбитим серцем, у супроводі самотнього крука Леонардіно, Матео Колон повернувся до Падуї, маючи на думці єдине рішення — єдине та невідворотне.