Вранці Матео Колон прокинувся мокрим від роси. Поруч із собою він побачив згарище ватри. Хотів підвестися, але відчуття рівноваги зрадило його, тому він скотився зі схилу до самісінького підніжжя пагорба. Голова розколювалася. Утім, він чудово пригадував учорашні події. Ці спогади були чіткішими, ніж розпливчастий, змитий краєвид, що постав перед його очима: необроблена земля, на якій подекуди височіли непривітні скелі, — ось вона, його жадана Античність. Матео Колон відчув глибокий сором. Він був неспроможний ані звести руку, щоб перехреститися, ані попросити у душі у Бога прощення — Єдиного та Всемогутнього — за раптовий спалах язичництва. Він виблював.
Утім, він не забув про причину, яка привела його до Греції. У Піреї він ішов, збираючи те, що дарував йому місцевий рослинний світ, що повилізало зі стін кубел та шинків, де за двома ковтками вина укладали угоди торгівці жінками.
Він уже замірився змішати у відповідних пропорціях трави, коріння, насіння та гриби, коли почув від одного торгівця, що Мона Софія народилася на Корсиці. Тому, наслідуючи мудрість Парацельса, він вирушив на острів піратів.
Матео Колон йшов на свою прощу, сповнений такого самого благочестя, з яким покаянник вирушає у Святу Землю. Він йшов слідами Мони Софії, сповнений містичного обожнювання, що скидалося на почуття людини, яка долає Хресний шлях, і поволі, як він просувався уперед, вірність їй у ньому зростала, а страждання посилювалися. Він прагнув підібрати ключа до Розкриття Таємниці, котра з кожним кроком чимраз дужче віддалялася від нього. Блукаючи туманними морями Чорного Горгара, він, можливо, написав би так само, як його тезко у посланні до королеви: «Вже чимало днів через страшну бурю я не маю змоги бачити ані сонця, ані зірок над морем: корабельні вітрила порвано, такелаж, якорі та провіант змито за борт. Матроси нездужають. Усі каються, чимало дають обітниці, сповідаються один одному. Біль шарпає мені душу. Жаль ятрить мені серце. Я незмірно втомився. Смуток мій чимраз більше проймає гіркотою. Рана моя не зарубцьовується. Сподівань на добрий кінець немає. Мої очі ще ніколи не бачили таких морських просторів, страшних та спінених. Це море — море крові, що кипить, наче чавун на великому вогні. Ніколи раніше небо так не жахало».
Так само відчайдушно стривожений плив Матео Колон на борту хисткої, як горіхова шкаралупа, шхуни, яка щомиті могла розколотися об скелі. Та анатом навіть не спромігся дістатися берегів Корсики, бо пірати Чорного Горгара захопили шхуну, розграбували й повбивали більшість екіпажу та пасажирів. А він дивом врятувався: Чорний Горгар був поранений у легеню, а Матео Колон, вилікувавши його, врятував йому життя. Вдячний пірат дарував йому волю.
З досі збентеженою травами Олімпа душею, з тілом, змученим холодом та сирістю, з розбитим серцем, Матео Колон повернувся до Падуї.
Його Величність Випадок розкрив йому очі на кумедний парадокс: якщо плисти на Захід, можна втрапити на Схід. Саме так, достоту як його тезко з Генуї чи як травник, що випадково натрапив на золоту копальню, Матео Колон відкрив свою «Америку». Доля дозволила йому зрозуміти: щоб прибути до Венеції не з порожніми руками, треба спершу відвідати Флоренцію; щоб володарювати серцем однієї жінки, треба спершу завоювати серце іншої. Саме так і трапилося.
Частина друга
ІНЕС ДЕ ТОРРЕМОЛІНОС
У Падуї на нього очікували дві новини: добра й погана. Погана стосувалася того, у якому гуморі перебував декан.
— Про вас у Падуї багато пліткують, — повів Алессандро де Леньяно. — Й, певна річ, не кажуть нічого доброго.
Декан повідомив, що Беатріс, молоду повію з шинку «Муло», засудили й спалили на вогнищі за чаклунство.
— Вона згадала про вас у своїх показаннях, — декан не став просторікувати.
Матео Колон мовчав.
— Як на мене, — вів далі декан, — я б просто сьогодні віддав вас до рук Інквізиції. — Його співрозмовник сильно зблід. — Але на вашому боці доля.
Далі він розповів, що такий собі абат, родич Медічі, наказав викликати анатома до Флоренції. Одна добродійка з Кастилії, вдова заможного флорентійського шляхтича, маркіза де Малагамба — важко страждає, тож вельмишановний герцог, у якого з Медічі дуже дружні стосунки, маючи потребу у послугах анатома, прагне укласти з ним угоду. Він платитиме тисячу флоринів задатку й ще п’ятсот, якщо знадобиться покликати якого-небудь учня чи помічника. На думку декана, ця пропозиція варта того, щоб пустити у непам’ять випадок з Беатріс, а також показання Лаверди та Каландри в обмін на гонорар, який запропоновано викладачеві Університету, що довірено йому.