Зауваживши, що Інес зовсім змарніла, абат згадав, що якийсь хірург у Падуї дивовижним способом врятував життя людині, що помирала, про що свого часу чимало переповідали. А тому він без вагань пішов із проханням до свого відомого кузена, близького до Медічі, й той, не зваживши на витрати, послав йому тисячу флоринів як винагороду світилові й ще п’ятсот на дорогу та непередбачені витрати на додачу.
Відкриття
Вузенькими вуличками Падуї мчав вершник. На ринковій площі він перевернув ятку торгівця фруктами — той навіть не встиг розкричатися — й апельсинова купа покотилася униз вулицею. Боки у коня виблискували від поту, а на губах виступила піна — він скакав чвалом з іншого боку Евганських гір. Вершника помітив крук Леонардіно. Він потай летів за ним слідом, кружляючи високо у небі, ще відтоді як він заїхав у вікові міські мури крізь Евганську браму, поскакавши уздовж набережної Сан-Бенедетто. Коли вершник виїхав на міст Таді, крук, ніби вгадавши його намір, полетів попереду й сів на капітель аудиторії, у якій його господар зазвичай проводив заняття.
Перед університетською брамою вершник спішився й квапливо пішов навпростець через двір.
— Де я можу знайти Матео Колона? — спитав він у чоловіка, біля якого незабаром став поруч. Виявилось, що то декан Алессандро де Леньяно.
Посланець швидко пояснив, що прибув у нагальній справі, після обов’язкових вітань негайно, не вдаючись у подробиці, повторив питання — безсумнівно, його не уповноважено повідомляти про мету відвідин нікого, окрім анатома особисто.
— Мені наказано віддати послання messere Матео Ренальдо Колону, — тільки й були слова вершника.
Алессандро де Леньяно глибоко образили надто шанобливі слова про цирульника, barbiere, а також навмисна неповага до його деканових повноважень, немов він був простий служка, до чиїх обов’язків належало повідомляти Його Високопреосвященству Матео Колону про новоприбулих.
— Певно, мені варто повідомити вам про те, що у цих стінах я порядкую справами.
— А мені, певно, варто повідомити вам про те, хто є відправником послання, — парирував співрозмовник, зухвало дозволивши собі змавпувати декана, потому показавши підпис та печатку на звороті листа. Декану нічого не залишалося, як тільки пообіцяти посланцеві, що віддасть листа анатомові, щойно той повернеться з відрядження.
Побачивши хвору, найперше, що спало на думку Матео Колону, — що перед ним неймовірно гарна жінка, а згодом — що хвороба її незвичайна. Інес лежала в ліжку непритомна, не виказуючи ознак життя. Він оглянув її очі та горло. Помацав голову та вуха. Абат недовірливо й зацікавлено стежив за рухами лікаря. Помацавши щиколотки та зап’ястки хворої, чоловік попросив абата залишити його разом з «учнем» Бертіно наодинці із заслаблою. Не без остраху абат покинув кімнату.
Матео Колон наказав Бертіно допомогти роздягти жінку. Мабуть, нікому й на думку не спало б, що під цим суворим убранням ховається рідкісної краси жінка, про що свідчили руки учня, які тремтіли, мов осиковий листок.
— Хіба ти ніколи не бачив голої жінки? — трохи лукаво спитав Матео Колон, даючи зрозуміти, що може пожалітися на шпигуна, якого послав декан.
— Та ні, бачив… але неживих, — пробурмотів Бертіно.
— Отже, нагадую тобі, що ти бачиш перед собою не жінку, а хвору, — мовив анатом, підкреслюючи, чим різняться ці два поняття.
Правду кажучи, Матео Колон теж не лишився байдужим до краси пацієнтки, але він зміг опанувати себе, ніяк не виказавши свого збентеження. Поза тим, він був свідомий, що лікареві не варто обходити увагою суб’єктивні враження, і відчував, що це спантеличення й неспокій якось стосуються недуги цієї жінки. Він оглянув кожен м’яз на череві, прислухався до дихання. Зауваживши, що учень завагався, він наказав хлопчині зняти з пацієнтки решту одягу. Але щойно анатом намірився рахувати пульс, як почув зляканий зойк Бертіно: