День четвертий.
Стан хворої покращується. Вона не почувається пригніченою, а напади ядухи та запаморочення стають нечастими. Здебільшого орган знаходиться у спокої, він менш запалений, скидається на те, що саме він спричинив неміч. Я назвав цю аномалію Amor Veneris, vel Dulcedo Appeletur.
День п'ятий.
Варто зазначити, що цей орган, очевидно, скеровує потяг хворої, а також її настрій та волю: через це я наважуюсь зробити припущення, що той, хто панує над цим крихітним членом, запанує над настроєм та волею хворої, позаяк вона поводиться зі мною, наче закохана, виказуючи прагнення задовольняти всі мої бажання. Ймовірно, цей орган є вмістилищем потягу та насолоди для хворої. Вона радо підкоряється людині, яка має одну-єдину здатність: вміння вправно та з хистом потирати цей маленький орган, знаючи його чуттєві місця — голівку та нижній гребінь продовгуватої частини.
Анатом справді хвацько вмів отримати вигоду зі своєї «вправності та хисту», Матео Колон недвозначно натякав на мізерну викладацьку платню. Він нарікав Інес на свою долю так само, як його тезко з Генуї жалівся королеві: «Я міркував про те, як мало принесли мені двадцять років бездоганної служби, я не маю більше, ніж даху над головою, якщо хочу попоїсти чи поспати, йду на заїзджий двір чи у шинок, часом навіть не маючи, чим сплатити за вечерю. Моє серце шарпає смуток». І милосердна душа Інес завмирала, сповнена співчуття:
— Чи вам вистачить п’ятисот флоринів? — питала вона ніяково, наче пропонуючи мізерну милостиню.
А ночами, порахувавши кожну копійку своїх «гонорарів», анатом занотовував:
«Що довше триває лікування, то більше я підкоряю собі волю пацієнтки, прихильність та покора якої, схоже, безмежні».
Одначе скидалося на те, що меж не знав і сам анатом. Після чергового сеансу він ніколи не марнував нагоди гірко нарікати на долю.
— Чи вам вистачить тисячі флоринів? — ніяково питала Інес.
Уся пристрасть, з якою раніше Інес служила Богові, тепер перейшла на анатома. Вірші, які колись писала Інес, прославляючи Бога, тепер мали нового адресата. Увечері, лягаючи спати, вона згадувала анатома, вночі бачила уві сні, а зранку прокидалася з його ім’ям на вустах. Уся любов до бідних, що була в ній попервах, милосердя та набожний запал отримали нове ім’я. Утім, настав час розлуки. Здоров’я Інес де Торремолінос, на думку лікаря, цілком відновилося. Більше не було причин лишатися у Флоренції. Абат сердечно подякував chirologo та його учневі за поміч.
Хвороба Інес тепер мала ім’я: Матео Ренальдо Колон.
Коли анатом повертався до Падуї, його серце схвильовано калатало. Він відчував, що стоїть на порозі слави.
У царстві Венери
«Каріай, Верагуа. Золоті копальні, земля, яку послало Провидіння, багата на золото, де люди оздоблюють ним руки та ноги, вкривають та прикрашають скрині та столи! Жінки носять золоте намисто до самісіньких лопаток. За десять днів дороги звідти — Ганг. Відстань від Каріай до Верагуа не більша, ніж від Пізи до Венеції. І про все це я знав: з Птолемея, зі Святого Письма, це рай на землі…" — так зміг би написати Матео Колон, достоту як його тезко з Генуї писав королеві: «О, моя Америко, солодкава, відкрита мною земля», — ці сім слів якнайліпше описують епопею Матео Колона.
Незабаром анатом збагнув, що ця загадкова хвороба, це страшенне каліцтво насправді є чимось на кшталт нової Вест-Індії. Повернувшись до Падуї, він дослідив сто сім жінок, живих та мертвих. Украй здивувався, визначивши, що «член», який він виявив у Інес де Торремолінос, мають геть усі жінки, — він «крихітний і схований за плоттю соромітних губ». До всього він захоплено переконався, що ця маленька опуклість діє на тіла та бажання решти жінок, достоту як на тіло й бажання Інес. Достоту як Колумб, що збився зі шляху, анатом знайшов набагато більше за те, що шукав, — ключ до кохання та насолоди. Годі й пояснювати, яким чином ця солодка коштовність — duke tesoro — віками була непоміченою, неможливо збагнути, яким чином покоління вчених, анатомів зі сходу чи заходу, не знайшли цей діамант, прикметний неозброєним оком, варто лишень розтулити плоть вульви.
«О, моя Америко, солодка, відкрита мною земля», — так писав анатом на початку шістнадцятого розділу своєї праці De re anatomica.
Зітхаючи й вигукуючи «кохання моє», анатом пестив береги нових земель. Як червоношкірі індіанці, що повиходили із зелених чагарників, котрих бородаті боги вважали напівлюдьми-напівзвірами, жінки несли дарунки новому Володареві Царства Венери. Він просувався уперед, досліджуючи генітальні ліси, тримаючи шпагу у правій руці й Святе Письмо у лівій та з хрестом на грудях. Він просувався у глиб материка, і якось Бог повелів йому: «нарікай іменами речі». Отож наприкінці кожного дня анатом занотовував у щоденнику: «Якщо мене наділено правом нарікати іменами речі, які я відкрив…» — потому називаючи ці речі за йменням. Так, завершивши навколосвітню подорож, він висадився на землю, створену з його ребра.