Зітхаючи й вигукуючи «кохання моє», він цілував пісок незвіданих земель, водружаючи стяги й болісно добираючи слова для нових відкриттів. Йому не довелося битися з ворогами чи сміливими індіанцями. Варто було лише показати перстом й мовити: «Це моє!» — й за порухом пальця, досвідченого та вправного, розступались чагарники, впускаючи Його Величність.
Отак він просувався уперед, нарікаючи іменами й приручаючи те, що взяли у нього, як ребро у Адама. Яка солодка доля! І врешті настав час показати свої відкриття світові! «Це, любий читачу, найперше є вмістилищем любові у жінок», — казав він, показуючи на береги Царства Венери.
Здійнявши якір, він вів корабель до протоків та архіпелагів, де до нього не ступала людська нога, і, здійнявши вказівний палець, казав так: «Якщо хвацько й вправно потерти його пальцем, звідти, мимохіть, попри їхнє бажання, через задоволення, яке вони відчувають, стрімко витікає сім’я», — і ставав Господарем та Володарем жіночих припливів та відпливів. Перед ним розтинались і сходились води. Він був Господарем та Заступником, Сувереном жадань Венери, і жінки, «попри їхнє бажання», ставали його рабинями.
А він невпинно йшов уперед, нарікаючи іменами на честь Святого Іоанна та Святого Йосипа. «Можна звати цей орган маткою, утерусом чи вульвою», — писав він, продовжуючи надавати імена.
Осередком його «Америки», певна річ, була Мона Софія. Аби полонити облудне серце, йому вже не було потреби шастати по світах, шукаючи приворотного зілля. Не треба було закликати богів чи демонів. Не треба навіть розкидатися любощами чи вигадувати план зваблення. Він отримав ключ від жіночих сердець — варто було лише простягнути руку й потерти крихітний орган. Він проклав шлях туди, де до нього не добувався ніхто. Те, що споконвічно шукали чаклуни, відьми, правителі, драматурги й, урешті-решт, всі закохані, віднайшов анатом Матео Ренальдо Колон.
Тепер Земля Обітована — Мона Софія — у його руках, вправних та спритних.
Утім, анатом не спинявся на досягнутому. Якщо жіноча душа — то царство, котре несила підкорити всім військам світу, причина цього вельми проста й очевидна, що, через ту ж таки очевидність, її дотепер ніхто не помічав: Amor Veneris, джерело жіночого кохання, є неспростовним свідченням браку душі у жінок. Саме цю тезу Матео Колон довів у своїй De re anatomica.
Так само як мандрівник, який, зайшовши у глиб чагарників, насилу знаходить зворотний шлях, анатом остаточно заблукав у нетрях свого відкриття.
Шістнадцятий розділ De rе anatomica обернувся на епопею, епічну пісню. 16 березня 1558 року, згідно з університетськими правилами подання праць до друку, Матео Колон віддав деканові свою працю — зошит із сто п’ятдесятьма сторінками, до яких додавались сім анатомічних ілюстрацій на мідних табличках — один з найгарніших витворів Відродження, — власноруч написані олією: мапи нового континенту, який відтепер зветься Amor Veneris.
20 березня того ж року Алессандро де Леньяно вдерся у кімнату Матео Колона у супроводі університетського священика та двох вартових. Декан зачитав припис Верховного Трибуналу, який задовольняв клопотання Алессандро де Леньяно щодо створення комісії, яка вивчатиме діяльність анатома й розглядатиме звинувачення у єресі, блюзнірстві, чаклунстві та сатанізмі. Усі рукописи анатома було конфісковано, укупі з малюнками, які висіли на стіні. Те, що його не зачинили у карцері, варто пояснювати не прихильним ставленням влади, а її наміром не надавати судовому процесові розголосу. Матео Колона повідомили, що за буллою папи Павла III, за якою комісії докторів богослів’я зводяться до рівня Верховного Трибуналу з питань віри, суд відбудеться у стінах Університету. Головувати на процесі будуть особисто кардинал Карафа та посланець кардинала Альвареса Толедського.
Частина третя
ПРОЦЕС
Дощ
Сидячи біля пюпітра, Матео Колон дивився, як за малесеньким віконцем над вузьким узголів’ям його ліжка накрапає мжичка. Дощ падав на десяток бань базиліки й на луки, що зливалися з обрієм. Накрапала мжичка, яка заледве змочувала поверхню предметів. Тихий затяжний дощ, нав’язливий, як дурні думки чи сумніви. Як нова думка. Чи як таїна. Здавалося, що дощ йтиме вічно. Крапав милосердний, убогий францисканський дощ. Він був майже нематеріальний, ніби стопи святця. І, як завжди, падав на бідноту. Падав повільно, але непоступливо, й лише силою власного падіння мав розмити мармурові п’єдестали кам’яних святих, ворогів просвіти. Але це трапиться не сьогодні й навіть не завтра. За кілька днів спалахнуть чорні смолоскипи, запалає вогнище. А тим часом накрапає дощик, настирливий та тихий, наче знамення чи пересторога. Ллється ласкавий, милостивий дощик, що освіжує вавки на обпаленому тілі. Дзенькотливий дощик однаково зрошує одежу селян, які годують абата, і є єпитрахиль папи Павла III. Виливається на Ватикан. Теплий дощ, якому перехоплює подих від пристрасті, краплі котрого, ніби крихітні члени, проходять за щільно застібнутий комір священиків. Бризкає плодючий дощ. Латинський дощ.