Матео Колон споглядає новий дощ. З розмитої землі виринають на поверхню скарби Античності. Накрапає археологічний дощ. Під ногами виринає антична пишнота. Дощем змиває історичний ґрунт, вивільняючи мармур, книги та монети. Усе, що лежить на поверхні, виявляється тривіальним та грубим. Під бур’яном стоптаних вулиць, під майданами жалюгідних сіл вода оголяє древню пишність Імперії, котру вже час повернути з небуття. Ллє дощ, і з лона землі виринають Істина та Краса. Ллє дощ, і замість кондотьєрів, що загрузли у багні, запановує дух Сципіона та Фабія.
Вигнаний зі свого раю, з відкритої ним найсолодшої землі, засланий у свою кімнатку, вдалині від рідної «Америки», Матео Колон споглядає дощ, котрий, якщо не трапиться дива, буде для нього останнім.
25 березня 1558 року, оточена п’ятьма вартовими-вершниками, що скакали попереду, й п’ятьма пішими, котрі йшли позаду, до Падуї прибула комісія під головуванням кардинала Карафи й особистого посланця кардинала Альвареса Толедського. Їхня превелебність поселилися у будівлі Університету, заявивши, що їм знадобиться три дні на те, аби вдатися у подробиці справи, щойно вони сплинуть — почнеться суд. Декан запропонував провести його в аудиторії з анатомії, але новоприбулим зала видалася надто просторою для такого нечисленного зібрання. У засіданні брали участь троє суддів: кардинал Карафа, пресвітер Алонсо де Навас, особистий посланець кардинала Альвареса Толедського, а також представник Інквізиції міста Падуї. У ролі обвинувачення виступав декан особисто, захист було довірено звинувачуваному. На додаток, на суді мали намір вислухати кількох свідків. Тому їхня превелебність вважали, що для цього згодиться й звичайна аудиторія.
Процес було розпочато 28 березня 1558 року. Згідно з тодішніми формальностями, суд мав вислухати спочатку свідків звинувачення, потім власне звинувачення, а насамкінець особисто звинувачуваного. Вважали, що суд буде недовгим. Показання свідків було подано на суд лише у вигляді попередніх нотаріальних актів. Під загрозою звинувачень у неправдивому свідченні свідки не мали права переривати засідання суду чи змінювати свідчення. Дотримуючись таких правил, університетський нотаріус Даріо Ренні зібрав потрібні свідчення, які він мав виголосити під час суду.
Я, Даріо Ренні, починаю виголошувати показання гетери з шинку «Муло», за йменням Каландра, сімнадцяти років, що мешкає у зазначеному кублі.
Вищезгадана гетера показує, що 14 числа червня місяця 1556 року у закладі над шинком з’явився чоловік з палким поглядом, вимагаючи його обслужити. Після того як йому показали всіх жінок, він вирішив усамітнитися з однією з них, на ім’я Лаверда. Свідок заявляє, що відвідувач пішов з Лавердою у покої, заплативши найнижчу ціну, позаяк жінка була вже немолода й не цілком здорова. Потім він вийшов з кімнати сам і поспішив геть.
Свідок запевняє, що згодом дуже збентежилася, бо Лаверда не полишала кімнати, з якої не долинало ані звука. Потому свідок, зайшовши у покої, побачила Лаверду, що лежала біля ліжка. Свідок показує, що спочатку вона гадала, що відвідувач, лишившись невдоволеним, помстився Лаверді за те, що та, вже стара й беззуба, не впоралася із своєю справою. Але незабаром вона зауважила, що Лаверда дихає, а на її тілі немає поранень ані від кинджала, ані від палиці. Свідок запевняє, що коли Лаверда опритомніла, вона розповіла про те, що трапилось: клієнт наказав їй лизати член, і, підкорившись, вона усвідомила, що то диявол, що просив віддати йому своє кохання й душу. Свідок запевняє, що, за словами Лаверди, жінка блукала ріками Харона й споглядала там розпусних демонів, котрі встромляли свої величезні члени в усі отвори на її тілі за те, що вона прожила своє життя розпусницею.