Дозвольте мені, щоб прояснити викладене, розділити мою промову на дев’ятнадцять частин.
ЧАСТИНА ПЕРША. Чому кінезис є властивістю тіла, а не душі
— Дозвольте мені побіжно згадати певні питання, які стосуються тіла та його основних функцій, а також звернути вашу увагу на певні зв’язки, які я спромігся знайти.
Після цих слів анатом зробив тривалу паузу, щоб привернути увагу суддів.
— Прошу вас глянути на ці механічні постаті, — мовив він, показуючи у бік вікна, за котрим добре виднілася Годинникова вежа. Й тієї ж таки миті, наче звинувачуваний усе наперед розрахував, забили дзвони. — Погляньте, як рухаються ці бронзові постаті, — повторив він, не лише розбурхавши цікавість докторів богослів’я, а й справивши враження, що механічні постаті виконують волю мовця. — Погляньте на ці бронзові постаті, що б’ють у дзвони, а також на власне годинник, бо саме про це я поведу мову — про рух. Найперше, скажу вам, що принцип, за яким рухаються ці точні механізми, нічим не різниться від принципів, які скеровують рух наших тіл. Як і ці механізми, ми складаємося з матерії, яка має певну форму. Як і у них, ця матерія оживляється певною формою кінезису, що спричиняє її до руху. Тут анатомія поєднується з філософією, оскільки питання про те, що скеровує рухи тіла, по суті, вимагає метафізичної відповіді.
— Відомо, що рухами тіла керує душа, тож ти не повідаєш нам нічого нового.
— Ви змушуєте мене повести мої міркування далі. Не маю наміру вам суперечити, проте, як на мене, душа жодним чином не має стосунку до цієї механіки, достоту як не стосується руху постатей на вежі. Утім, дозвольте продовжувати у такій послідовності викладу, як я визначив. Перш ніж повідати вам мою думку щодо душі, я волів би ознайомити вас з іншим моїм відкриттям, яке, на щастя, ніхто не піддає сумніву. Йдеться про кровообіг у легенях. Я описав, як усе відбувається: серце, розширюючись, спричиняє тиск на кров, а та, шукаючи виходу, під тиском виштовхується з правої малої порожнини в артеріальну вену, а з лівої малої порожнини — у головну артерію. Після того як серце знову скорочується, у його праву порожнину надходить кров з порожнистої вени, а у ліву — з легеневої. Біля входу у всі чотири канали є малесенькі шматочки плоті, які змушують кров надходити лише через дві останні вени, а виходити — лише через дві перші.
ЧАСТИНА ДРУГА. Про кінетичну рідину
— Отже, дозвольте мені пояснити, як рухаються частини тіла, й так ви зрозумієте, що кінезисом керує тіло, а не душа. Я ознайомлю вас із малесенькими тільцями, які є у крові, — з так званою «кінетичною рідиною». Ця рідина з величезною швидкістю надходить через кров, що йде від мозку до нервів, які поєднано з м’язами. М’язи рухаються лише у два способи: скорочуючись та розтягуючись. Щоб розтягнувся один м’яз, треба, щоб скоротився протилежний, а для цього в обидва м’язи має прилинути певна кількість кінетичної рідини з мозку. Я кажу вам не про метафізичну причину, позаяк кінетична рідина, як я вже казав, складається з матеріальної субстанції. І ця субстанція або наповнює, або витікає з м’язів, спричиняючи скорочення м’язів чи розтягнення. Саме у цьому й полягає принцип руху. Отже, кінетична рідина є у м’язах, циркулюючи у них і перетікаючи з одного в інший, розтягуючи їх чи скорочуючи. Утім, у цьому є лише основа кінезису; я маю ще показати вам, як влаштовані нерви, які скеровують цю механіку, перетворюючи її з хаотичної на впорядковану.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ. Про демонічних істот Підійшовши до свого стільця, анатом невдовзі повернувся, тримаючи на плечі торбу.
— Це саме та торба, яку бачив мисливець, — мовив він, простягаючи свій тягар суддям. — Немає жодної таємниці у тому, що я щоранку йду до лісу неподалік від хутора, щоб назбирати там мертвечину, яку я потім препарую й досліджую. Але годі відволікатися. Дозвольте, я покажу вам те, про що щойно вам розповідав, — сказав анатом, взявшись розв’язувати торбу.
Цієї миті мисливець, що сидів у залі поруч з рештою свідків, скочив з місця й знервовано попросив дозволу вийти, у чому йому, звісно, було відмовлено. Доктори богослів’я позирали на анатома з побоюванням: що там у нього у торбі? У залі глядачі загули. Матео Колон опустив руку в торбу, а коли зібрання побачило, що він звідти добув, гудіння перетворилося на нажахані крики, а мисливець заволав:
— Ось він, демон, якого я бачив. Спалити його! Спалити на вогнищі!
Анатом тримав за лапи жаску звірину. Істота скидалася на вовка з величезними іклами. Але замість шкури на голові відстовбурчилося вогненно-червоне пір’я, а тіло вкривала золотава луска. Над хребтом у гидкої істоти стирчало два плавники. Щойно анатом опустив химеру додолу, вона заревіла, ніби лев, випустивши пару величезних крил. Глядачі, свідки й навіть судді ладні були кинутися навтьоки.