Повіривши у свою щасливу зірку, Матео Колон наважився повідати понтифіку про «De ге anatomica», йому кортіло зняти заборону, яку наклав на його працю кардинал Карафа.
— Мабуть, ще не час, — лише й була відповідь Павла III.
Це було перше велике розчарування Матео Колона. Але він був терплячий і міг чекати.
— Подивимося, поспішати нема куди… — була відповідь, коли через півроку анатом виклав понтифікові суть справи.
— Сину мій, мусиш покаятися, бо скоїв ти гріх тяжкий, — по-батьківському лаявся на нього Алессандро Фарнезі. — Ти щойно розповів мені те, про що присягнувся мовчати.
Матео Колон ніяк не виказав свого обуреного здивування. Він урятував старому життя, і ось яка йому дяка. Понтифік не лише позбавив його сподівань на видання праці, але він ще й наважився уліпити йому догану.
Врешті, Матео Колон забажав смерті своєму невдячному папі. Власне, він був для Алессандро Фарнезі десницею Божою: міг дати йому життя — як це трапилось з пацієнтом у агонії, — а міг і забрати його. Хіба він уже не став лікарем майбутнього папи?
Його дружба з кардиналом Альваресом Толедським щодень міцнішала. Їх поєднувала спільна мрія, тож щоразу, розмовляючи про здоров’я Його Святості, вони обмінювалися сповненими порозуміння поглядами. Жоден і словом не прохопився про своє палке бажання — у цьому не було потреби.
Одного дощового ранку понтифіка Павла III знайшли мертвим. Матео Колон особисто визвався повідомити погану звістку. Того дня зібрався конклав. Несподіванок ніщо не передрікало. Матео Колон ладнався побачити свою працю надрукованою. Зі спокійною душею — для тривоги підстав не було — анатом поснідав у спальні, попросивши розбудити його опівдні, і пішов спати.
Опівдні, відчинивши вікно, він поглянув на базиліку. Дим ще не з’явився. Тоді він вирішив чекати звістки у своїх покоях, щоб не чути пліток, які поширювалися палацом. Наступного разу він підійшов до вікна лише увечері. Нічого не помітивши на потьмареному небі, Матео Колон трохи занепокоївся. Навіщо затягувати, якщо все давно вирішено? Але він миттю опанував себе.
Коли зовсім стемніло, анатом вирішив не відходити від вікна, поки не побачить над дахом базиліки білий дим.
Таємна вечеря
Рівно опівночі з труби базиліки показався легкий стовпчик білого диму. Під передзвін дзвонів базиліки на вулиці линуло безліч людей, що бігли з площі Петра. Над банею базиліки кружляла зграя зляканих голубів. У вікнах повсюдно засвітилося. Серце анатома закалатало через довго стримувану радість. З його вікна він чудово бачив балкон Його Святості. Матео Колон гучно й радісно розсміявся, ніби не сміявся вже багато років. Натовп криками вітав нового папу. Ім’я нового понтифіка передавали з вуст у вуста, ніби принесене вітром. Він називатиметься Павлом IV. Але хто з кардиналів стане папою? «Альварес Толедський» — читалося на губах.
У могильній тиші, породженій трепетом, побожністю та страхом, Його Святість вийшов на балкон. Матео Колон реготав так, як ніколи за життя. Лише коли він трохи опанував себе й розплющив очі, він ясно розгледів обличчя папи Павла IV. Серце у грудях анатома завмерло. Усмішка на обличчі застигла. З балкона юрбу вітав кардинал Карафа.
Матео Колону навіть здалося, що новий понтифік кинув погляд у його бік.
Тієї ж ночі Матео Колон зібрав свої речі. Не було потреби чекати на остаточну заборону його праці — яка вже й без того була забороненою — чи щоб його давній ворог виконав відстрочений вирок.
Ще не все втрачено, спокійно міркував він, умить прийнявши рішення. У Венеції лишалося те, чого він палко прагнув. Він не забув, для чого живе на світі. Ніщо не завадить йому завоювати серце Мони Софії. Тепер він мав ключ до серця будь-якої жінки. Й цією жінкою була Мона Софія.
До всього, він зараз заможний, має статок, котрого з лишком вистачить йому до скону. З лап Карафи вивільнитися не так уже важко. За дві хвилини він накреслив план: негайно вирушити до Венеції, у бордель «Рудий Фавн», сплатити десять дукатів за ніч з Моною Софією, а з Венеції поїхати з нею на інший берег Середземного моря чи навіть на інший кінець світу, у нові землі за Атлантичним океаном.
І тоді палко закохана Мона Софія обернеться на найвідданішу жінку й, певна річ, найвірнішу дружину.
Тієї ж ночі Матео Колон забрав кілька одежин і всі свої гроші, що заробив у Ватикані. Напнувши на чоло берет, він проштовхувався через натовп, як злочинець, допоки не зник у римських провулках.