За його спиною, у Ватикані, вирувало свято.
Частина п'ята
ЧОРНА МЕСА
Швидкість, з якою розгорталися події: суд, потім неймовірний злет, що здійняв його по праву руку від трону Павла III, не менш стрімке падіння й утеча від кардинала Карафи, — все це спричинило до того, що Матео Колон геть забув про листа, який він відіслав Інес де Торремолінос зі своєї університетської в’язниці. Відверто кажучи, він геть забув і про існування своєї попередньої заступниці. Він розмірковував про Мону Софію як про свою долю. Настане день — і цей день таки дійсно настав, хай і раніше, ніж гадалося, — коли йому доведеться, покинувши Ватикан, поїхати до Венеції на вуличку Бочч’ярі, неподалік церкви Святої Трійці, де нарешті здійсниться те, що судилося. Він розмірковував про цю мить спокійно, трохи легковажно, як зазвичай розмірковують про неминучу смерть, продовжуючи жити, не краячи собі душу вічним страхом. Але за увесь час у Ватикані Матео Колон жодного разу не згадав про Інес де Торремолінос.
Утім, волею долі трапилося так, що завдяки зусиллям messere Віторіо лист таки дістався Флоренції.
Раннього квітневого ранку 1558 року у двері незугарного будиночка, що стояв неподалік абатства, постукав гонець. Відколи Матеє Колон покинув Флоренцію, Інес не мала від нього жодних звісток. Відтоді вона думала лише про нього. Що б вона не робила, думки її линули до анатома. До того як прибув гонець, їй стільки разів здавалось, що жаданий лист ось-ось привезуть, що вона, уникаючи даремних розчарувань, заборонила собі навіть згадувати про таку можливість. Інес навіть не побажала глянути на сургучеву печатку, що склеювала згорток, і підійшла до невеличкого пюпітра поряд із каміном, у якому палали дрова. Трохи далі співали й бешкетували дівчатка. Лише сівши за пюпітр, вона вирішила поглянути на печатку. Серце в грудях тривожно затріпотіло. Силкуючись залишатись спокійною чи принаймні видаватись спокійною, вона ласкаво попросила дівчаток піти гратися у спальню. Перш ніж розкрити листа, вона притиснула його до грудей та прочитала молитву. Інес де Торремолінос довго чекала на цю мить. Утім, тепер, після стількох страхів та розчарувань, коли вона нарешті мала змогу лагідно погладити папірець, до якого торкалися руки анатома, її сповнили погані передчуття. Внутрішній голос казав їй, що чогось доброго від цього листа годі чекати.
Інес розв’язала стрічку і, прочитавши перші рядки: «Коли цей лист дістанеться Флоренції, мене вже не буде серед живих», — схопилася за стілець. Хоча очі її сповнювали сльози, а тіло здригалося від ридань, вона продовжувала читання: «Якщо вважатимете, що я скоїв святотатство, відкривши Вам те, про що заприсягнувся мовчати, обірвіть читання й віддайте цей папірець вогню…» Подумавши, що анатом скоїв святотатство, вона продовжувала читати.
«Якщо я наважився розірвати пута мовчання, повідавши лише Вам про своє відкриття, то це через те, моя безцінна пані, що саме у Вашому тілі я знайшов мою солодку «Америку». У Вашім тілі я виявив осередок любові та насолоди у жінок. І Вам я маю дякувати за те, що мені відкрилося Боже творіння щодо жіночого кохання. Мій Amor Veneris — це Ваш Amor Veneris. Не варто гадати, що я нічого не знаю про Ваше до мене кохання. Можливо, Ви й досі мене кохаєте. Але не вводьте себе в оману: Ви кохаєте не мене. Більше того, це не Ви мене кохаєте. Вилікувавши Вас від важкої недуги, я мимохіть підмінив хворобу любов’ю. Притулком Вашої хвороби й Вашої любові є Amor Veneris, це Ваш Amor Veneris любить мене, а не Ви. Не обманюйтесь. Я нічим не заслуговую Вашого кохання».
Дочитавши листа до кінця, Інес Торремолінос залишалася стриманою й спокійною. Її очі ще були вогкі від сліз, але серце билося рівно. Незабаром її очі сповнилися спокійною та холодною немилосердністю. Підвівшись, вона пішла на кухню. Взяла до рук ніж та камінь для заточування. Безпристрасно обміркувала своє становище. Ймовірна загибель коханого безмірно засмутила її, вона відчула жаль і навіть висловила самій собі співчуття. Поки вона заточувала ніж, у її голові прояснилося, й думки полинули в іншому напрямку. Її неодноразово опановував понурий страх смерті та безумства. Утім, тепер, соваючи лезом по каменю, Інес збагнула, що найвища мить просвітлення настала. Її руку скеровував не містичний порив і не спалах екстазу. Вона ще ніколи не була такою незворушною.
— Amor Veneris, vel Dulcedo Appeletur, — повторювала вона, соваючи ножем по каменю.
Вона заточувала ножа так само безтурботно, як щоранку дзвонила у дзвони абатства. Тепер вона, нарешті, стане хазяйкою власного серця. Інес уже не журилася через той непоправний факт, що вона — і анатом знав про це — безнадійно закохана. Якби ж знаття раніше, то скількох страждань можна було б уникнути. Усе ж так просто!