Пересвідчившись, що лезо у ножа гостре, наче бритва, Інес де Торремолінос визирнула у вікно, за яким розкинувся добре знаний краєвид. Порух її руки був точним і стрімким. Вона не відчула болю, й крові потекло небагато — лише вузенька червона цівка стекла униз стегном. Тепер між великим та вказівним пальцями своїх нещасть вона тримала причину своїх бід. Кинувши оком на крихітний орган, вона, блаженно всміхаючись, мовила: — Amor Veneris, vel Dulcedo Appeletur.
Віднині вона житиме без любові, ставши нарешті хазяйкою власного серця.
Повстання плоті
Відтоді у Флоренції не чули про Інес де Торремолінос. Відколи одного квітневого ранку гонець постукав у двері маленького будиночка, в абатстві не мали звісток про свою благочинницю і трьох її доньок. Єдине, що знайшов абат, — тоненькі цівки крові на долівці на кухні, а поруч з ножем і каменем для заточування — чотири маленьких шматочки плоті, чотири червоні перлинки, утім, анатомічної приналежності яких абат визначити не спромігся. Інес де Торремолінос та трійко її доньок зникли з Флоренції.
Інес бракувало лише одного кроку до святості. Однак, мабуть, лише один крок відділяє доброчесність від вогнища. Позаяк уже час сказати, що у 1559 році, після поспішного суду, котрий відбувся у її рідній Кастилії, Інес де Торремолінос спалили на вогнищі Інквізиції. На її користь не подали жодного свідчення.
Доказом, який визначив її долю, стала книга з віршами. Обвинувачувана не заперечувала свого авторства. Утім, безсумнівно, це був найменш тяжкий з гріхів, у яких її було звинувачено. «Чорну месу» — таку назву мала книга — було спалено разом з її авторкою на вогнищі, тож від неї, достоту як і від біографії Інес де Торремолінос, лишилися лише уривки, які врятували усні перекази. Із сімдесяти віршів, які складали збірку, лишилися лише фрагменти семи строф.
Перша строфа — то синтез трагедії. Виклад поглядів і водночас передбачення власної долі. Інес де Торремолінос була не лише «шльондрою вкрай пропащою», найдорожчою і найжаданішою з усіх повій Іспанії. У довгому 1559 році, найдовшому за все її життя, вона заснувала касту найкращих повій Середземномор’я. Їх не було потреби виховувати, як принцес, відлучати душі від любові, а тіло — від насолоди, позаяк вони ніколи не зазнавали страждань через кохання й не оберталися на рабинь насолоди. У найдовшому, 1559 році Інес де Торремолінос не лише займалася проституцією, майстерно навчаючи цього решту. Вона обернулася на палку проповідницю емансипації жіночих сердець. У найдовшому 1559 році Інес де Торремолінос заробила власним тілом статок, який у багато разів перевищував той, що вона успадкувала від батька та покійного чоловіка. Вона звела борделі й набрала собі вихованок серед найбільш змучених душ. Починаючи від безнадійно закоханих молодесеньких дівчат до черниць — усі проймалися палкими промовами Інес де Торремолінос. У руках кожної з них була справжня свобода волі — можливість стати хазяйкою власного серця.