Жінка мовчки нахилила голову.
— Я знаю, що зараз не слушний час, — вибачився мандрівник, — але я мушу терміново її побачити.
— Хто ви такий? — тихо спитала жінка, не зводячи з нього очей.
Матео Колон не міг збагнути, навіщо такі формальності.
— Давній клієнт, — тільки й була відповідь.
— Вона не може вас прийняти…
— Якщо вона зайнята, я чекатиму, хоча маю не надто багато часу.
Анатом зауважив, що очі мадонни Симонетти стали вологими. Він нічого не міг збагнути. Тоді він схопив її за руки й сильно трусонув.
— Що тут відбувається? — спитав він і побіг сходами у горішні кімнати.
— На Бога, не заходьте у її покої! — благала жінка, стримуючи його за фалди плаща.
Побачене Матео Колоном, щойно він переступив поріг спальні Мони Софії, змусило його похолонути. Анатома оповив апокаліптичний жах. Для нього справді настав Кінець Світу.
У повітрі стояв страшенний сморід. На ліжку розпласталося жахливе понівечене створіння, скелет, вкритий зеленуватою шкірою, що розкладалася, поплямованою багровими пухлинами. Матео Колон, тримаючись рукою за стіну, наблизився. Лише за зеленими, наче смарагди, очима, котрі зараз повилазили з орбіт і надавали обличчю божевільного виразу, він упізнав у цьому живому трупові Мону Софію.
Ніколи раніше анатом не зустрічав такої лютої форми сифілісу. Коли він відкинув ковдру, перед його очима постало жаске видовище: міцні, як у молодого звіра, гладенькі, ніби виточені з дерева, ноги обернулися на пару нікчемних кісток. Рученята, такі тендітні, що, здавалося, не здатні обхопити голівку збудженого члена, тепер скидалися на дві висохлі гілки; соски, що своєю досконалістю та ніжністю скидалися на квітку, якщо на землі взагалі росли квіти, подібні до сосків Мони Софії…
Матео Колон присів на краю ліжка, погладив волосся хворої — ріденьке та скуйовджене — провів долонею по зморщеному лобі. Він плакав. Не через жаль. І не через співчуття. Він плакав, як плачуть безутішні закохані. Він кохав кожну дещицю цього понівеченого хворобою тіла. Надзвичайно дбайливо він узявся за щиколотки Мони Софії і поволі розтулив їй ноги. Побачив суху й зів’ялу вульву, що скидалася на беззубий рот старої, і, розтуливши плоть, доторкнувся до Amor Veneris. Торкнувся ніжно й лагідно. Погладив з нескінченною любов’ю. У нього стисло горло, він знову заплакав.
— Кохання моє, — розчулено промовив він, повторюючи знову: «кохання моє..» і пестячи свою солодку «Америку».
Під пучками пальців він відчув легесеньке тремтіння, потім почув тихе зітхання. З вологим від сліз обличчям він спитав:
— Чи ти кохаєш мене? — Голос його лунав благально.
Мона Софія поглянула у вікно, вдихнувши все повітря, скільки спроможні були вмістити її хворі легені — всього один-єдиний ковток повітря, — й нерухомими губами, голосом, який ніби долинав з глибини печери, мовила:
— Твій час вичерпано, — й випустила передсмертне хрипіння.
Вершина
На найвищому місці гірського хребта, що відділяв Верону від Трента, на вершині Монте-Вельдо, крук спустився на ще не охололий труп. Перш ніж увіп’ясти дзьоб у купу падла, ворон вдихає улюблені пахощі. Він давно мріяв про такий обід. Він торкається дзьобом до засклянілого ока, вправно добуває його з очниці, переклавши трохи убік, жадібно ковтає. Потім переходить на груди й занурює дзьоба у рану, з якої, наче кілок, стирчить кинджал. Їсть досхочу. Перш ніж злетіти й попрямувати до Венеції, до Канале-Гранде, по котрому ось-ось має, достоту як щодня, проплисти навантажений трупами баркас, крук сідає на руці мерця й клює пучку пальця доти, поки не відділить м’якуш. Уперше Леонардіно без остраху їсть з руки хазяїна. Завтра він повернеться за рештою.
