— Бачив я речі й бридкіші, — мовив зневажливо декан і мало не жбурнув у обличчя messere Віторіо п’ятнадцять дукатів. — Нехай це увечорі віднесуть до моєї канцелярії, — додав він і, розвернувшись, вийшов з майстерні, гримнувши дверима.
Погруддя, міркував messere Віторіо, правильно відображає оригінал. Декан мав геть ідіотський вираз обличчя: риси обличчя спотворено люттю, сильно вип’ячена, наче балкон, нижня щелепа й напівзаплющені очі, які робили обличчя сонним. Флорентійський майстер був позбавлений поблажливості; якщо замовники були йому до вподоби, він великодушно міг прикрасити їх, як-от, приміром, роблячи погруддя одного з відомих наближених Медичі. Але погруддя Алессандро де Леньяно було точним утіленням думки messere Віторіо про декана. Ніхто у всій Падуї не мав до декана ані найслабшої прихильності. Безсумнівно, ніхто б не засмутився, довідавшись про його смерть.
Близько полудня, за щоденною звичкою, Алессандро де Леньяно пішов на Ринкову площу. Він проминув набережну Сан-Бенедетто, де його вельми ґречно вітали перехожі, але коли повернув на міст Таді, усі — подумки — почали зичити йому всього найгіршого. Достоту сповнена таких самих щирих почуттів, як і messere Віторіо, огрядна продавчиня фруктів, у котрої він як завжди купив абрикосів, утішливо посміхнулася йому, але подумки додала: «Щоб ти кісткою подавився!» Так само як і продавчиня фруктів, швець, якому декан збирався замовити шовковий камзол, радо б задушив його легким шовком з плаща, який декан замовив тиждень тому, а тепер відмовився, ледь кинувши на річ оком:
— Чи ти викроїв його зубами?
Алессандро де Леньяно знав, що його ненавидять усі навколо. Але від цього він отримував бурхливе задоволення.
Свого часу декан був учнем Якоба Сильвіуса Паризького. Безсумнівно, він не мав у лікарському мистецтві такого таланту, як його вчитель. Єдине, чим наділив Сильвіус Алессандро де Леньяно, це зневагою до подібних до себе. Усіх епітетів, якими можна означити французького анатома, серед яких «жадібний», «грубий», «пихатий», «мстивий», «цинічний» й «сластолюбний», — забракне, щоб описати вдачу декана Падуанського університету, й, певна річ, по смерті на нього, можливо, чекала така, не менш стисла епітафія, ніж на могилі його вчителя:
Цього ранку декан був у пречудовому гуморі. Вигляд він мав жвавий, а почувався, ніби полководець, що виграв битву. Він радо передчував задушливий дим вогнища й ладен був, при потребі, запалити його власноруч. Він нетерпляче чекав на кінець дня. Завтра мав початися судовий процес, котрий, не без безлічі підводних каменів, відбуватиметься за присутності кардинала Карафи та Альвареса Толедського й, урешті, особисто Павла III.
Алессандро де Леньяно йшов жвавим кроком, ніби щойно скінчилися його страждання на подагру, якою він хворів уже чимало років. Він був у такому захваті, що навіть не зауважив, що у сандалі messere Віторіо стирчить кутик складеного листа. Можливо, шляхетний вчинок messere Віторіо пояснювався простою необізнаністю. Можливо, флорентійський скульптор не підозрював, що якби його заскочили на місці злочину, він би повторив долю свого друга: за Святим укладенням людина, що розмовляє зі звинуваченим у єресі, сама стає єретиком.
Матео Колон став останньою невідчепною думкою декана. Жоден з них ніколи не вшановував іншого своєю прихильністю. Алессандро де Леньяно плекав до Матео Колона ненависть, яку можна зрівняти хіба з таємним захватом, який він не міг не відчувати. Декан мав звичку зневажливо ставитися до анатома й не нехтував будь-якою нагодою, щоб принизити Колона перед його учнями, називаючи цирульником, завдяки законові, який виключав хірургів з Королівської колегії лікарів і за яким вони були зобов’язані вступати до Гільдії цирульників, таким чином їх ототожнили з кондитерами, броварниками та писарями. Але коли Матео Колон став знаменитістю, декан не цурався хвали, беручи на свій карб вітання, що надходили з найрізноманітніших країн з тим, що викладач Університету, який йому довірено, відкрив закони кровообігу, наче у тому була заслуга деканату.