Анатом і декан ніколи не мали прихильності один до одного. Навпаки, вони обопільно перебували у нерівнім суперництві. Матео Колон був найзнаменитішим анатомом у всій Європі, він мав авторитет, але не мав влади. Декан натомість — й про це знали геть усі, навіть Доктори Церкви, — на розум ненабагато різнився з волом, але мав вплив у Ватикані й благословення особисто від Павла III. Він був авторитетом для низки інквізиторів, котрим показав на суді докази, що відправили на вогнище не одного єретика з-поміж його колег.
Нове відкриття анатома перетинало всі межі. Amor Veneris — ця «Америка» Матео Колона — здавалася чимось геть неприпустимим для науки. Одне лише нагадування про те відкриття збурювало деканові кров, і то не з єдиної причини.
Алессандро де Леньяно вважав, що відколи Матео Колона призначено головою кафедри хірургії, Університет обернувся на бордель, у який приходять і звідки виходять селянки та куртизанки. Пліткують, ніби дійшло до того, що ночами туди прослизають навіть черниці, покидаючи заклад лише на світанку. Й за чутками, достоту усі з виряченими очима й посмішкою Мони Лізи. Нещодавно до нього долетіли чутки, що у кімнаті анатома з’являються повії з лупанарію, який містився на горішньому поверсі над шинком «Муло». Й ці чутки не були неправдивими.
Після появи папської булли Боніфація VIII, у якій заборонялося розтинати трупи, добувати мерців стало справою небезпечною. Але у тогочасній Падуї існувало щось на кшталт підпільного ринку мерців, і найбільше у такій торгівлі таланило Джуліано Батисті, котрий певною мірою налагодив цю справу. Коли кафедрою анатомії в Університеті керував Марко Антоніо делла Торре, його учні не гребували розривати могили, грабувати лікарняні покійницькі й навіть крали трупи з шибениці. Марко Антоніо заледве утримав ватагу молодих анатомів, щоб вони не убивали ночами перехожих. Студенти були до того ревні, що мусили навіть остерігатися один одного. Некрофілія буяла до того буйним цвітом, що найкращий комплімент, яким могли вшанувати жінку, був таким:
— Який у вас принадний труп, — казали до неї, перш ніж перетяти горлянку.
Свого часу попередник сьогоднішніх анатомів, Мундіні деі Луцці, який двісті п’ятдесят років тому провів перший прилюдний анатомічний розтин двох трупів у Болонському університеті, суворо дотримував добропристойності, не розтинаючи черепа — «притулку душі та розуму».
Джуліано Басиста, сказати б, нажив статок на трупах, скуповуючи їх у більш-менш нужденних родичів, гробарів та катів. Надавши трупам пристойного вигляду, він спродував їх університетам, професорам та некрофілам, які мали хоч трохи добру репутацію. Утім, він знав, що для Матео Колона товар прикрашати не треба, та й анатома не обдуриш — тобто не треба було марнувати сили й рум’янити щоки, повертати блиск очам за допомогою терпентина й вкривати мерцеві нігті ультрамариновим лаком.
Якщо анатом, приміром, потребував для вивчення печінку, Джуліано Батиста добував її з тіла, напихав натомість клоччя чи ганчір’я, зашивав труп шовковою ниткою й, зрештою, збував його іншому клієнтові. Якщо тіло неможливо було зберегти неподільним, Джуліано Батиста знаходив ужиток для кожної його частини, ніщо не йшло марно: голови відходили до Гільдії цирульників, а зуби — Гільдії ювелірів.
Попри те, що розтинати трупи було незаконним, розтини відбувалися повсякчас. Булла Боніфація VIII вже втратила практичну чинність. Але єдиним, для кого вона досі була чинна, був Матео Колон. Він чудово знав, що декан дивиться крізь пальці на те, як вчиняють усі, включно зі студентами, але не на його вчинки. Тому він мусив діяти вкрай обачно.
Останнім часом Матео Колон придбав безмаль десяток трупів, і всі — жіночі. Він складав ретельний опис розітнутих тіл, де занотовував ім’я, вік, причину смерті, зовнішність, до всього описуючи не лише органи, які вивчав, але й вираз обличчя у кожної небіжчиці.
Утім, його заняття стосувалися радше живої плоті, а не мертвої. І головне — плоті, до якої було зась в Університеті, — до забороненої плоті. Про дотримання цього припису декан ретельно дбав, але не завжди вдало. За статутом поява у стінах Університету жінки була суворо заборонена. Хай там як, а через обставини, які радше стосувалися поклику плоті, а не науки, туди нерідко заходили селянки, котрі раз за разом дарували ночі, сповнені насолоди, викладачам та студентам. В Університет можна було втрапити двома шляхами: або перелізши через високий мур, або причаїтися серед трупів, котрі щотижня привозили возом у покійницьку. Сховавшись під рогожею, жінки лежали не ворушачись, допоки не опинялися у покійницькій чи льосі, звідки їх забирали коханці.