Володимир зробив патетичне обличчя, стулив долоні як на молитву і з великим комізмом простяг їх до старої діви.
— Fraulein Ernestine! Mein Estisches und asthetisches Le-ben! Grollen sie nicht45... — мелодраматично проказав він!
— Ідіот! — визвірилася тая на нього. — Ach, das ist scheus-slich46!
— Ну, от бачите, Fraulein Ernestine, що з вас справді не німкеня, а чухонка, — діловито завважив Володимир. — Треба було б сказати: scheusslich!.. а ви вимовляєте: scheis-slich47... Це ж непристойність виходить.
— Коли ти, Володимире, зараз не стулиш губу, то я встану з-за столу та й піду геть, а мамі твоїй скажу, що сидіти поруч таких непристойників, як ти, нема змоги...
Видко було, що цим разом стара дівуля вже не жартувала, а справді розсердилася. Її другий сусіда, той, що скидався на фертикуватого полячка, страшенно зацікавився подією.
— А що воно значить? Що воно значить оте німецьке слово? — проворненько спитав він у професора.
— Не знаю, якого слова вам треба... бо я не чув нічого, — холодно сказав той, — бо ми тим часом тут були вели свою приватну балачку з Костянтином...
Нахилившись ближче до Костянтина, він спитав:
— Хто він, оцей тип? Аж надто, признаюся, антипатичний.
— Зветься він Дембовський, — не дивлячись на Дембов-ського, тихенько сказав Костянтин. — Я його страшенно не люблю. Він, делікатно сказати, є «паж» Корзової, а неделікатно можна б його нарікти ще й по-інакшому... Він припхався сюди вкупі з Корзовою, вона його скрізь за собою возить, і отож мама навіть доручила мені, щоб я був з ним дуже ввічливий... Феліксе Ромуальдовичу! — вже голосно вдався Костянтин до Дембовського. — Чом у вас ані в чарках, ані в бокалі нічого немає? От я вам наллю старого хересу... Ви ж любите?
Цеє кажучи, Костянтин уточив Дембовському повну склянку міцного вина. Той з розгону її випив — Костянтин похіпливо налляв йому ще одну склянку.
По душі Лаговського перебігло на хвилину якесь прикре почуття проти Костянтина. Та зараз воно його й покинуло. «Що ж! Це все по-людському!» — подумав він про юного Шмідта. І рівночасно з тим він потроху почав розуміти, уже виразніш, що він більш не ідеалізує нікого з-поміж Шмідтів, а любить їх таких, які вони є, не заплющуючи на них очей.
Тим часом тости за столом чергувались один за одним. Далі настала перерва. Обід підходив далі-далі до кінця. І от, несподівано для всіх, голосно забряжчав чаркою по бокалі молоденький Дембовський. Всі очі з усіх столів звернулися на нього.
— Шановне панство! — сп’яна промовив він. — Багацько тут чулось тостів... та говорили самісінькі чоловіки. А дами — мовчали. Прислів’я каже: «Слово — срібло, мовчання — золото». Отже дами — то й буде золото. Піднімаю тост за оте мовчуще золото. Випиймо за дам!
І Дембовський, з бокалом у руці, попрямував у той бік, де за столом знаходилась генеральша Шмідтова, пані Корзова
305
11 Андрій Лаговський та деякі інші дами. Корзовій він дуже довго цілував руку, висловлюючи всякі добрі побажання. Далі цокався й з панами, а надто з тими, котрі значніші.
— Що ви скажете про оцей тост? — іронічно питав Володимир у Лаговського, все ще трохи вовкуватим тоном.
— Скажу, що пан Дембовський проминув дуже добру нагоду помовчати.
Володимирові цей жарт дуже припав до сподоби. Він розвеселивсь.
— Так! Але про саму промову, про її силуваний зміст — що ви скажете?
— Скажу: слово — срібло, мовчання — золото, а мовчання пана Дембовського — золото в квадраті, — осміхавсь професор. Володимирові стало ще веселіш. Всяка вовкува-тість проти Лаговського у нього відпала.
— В вас і жарти з математичного поля! — завважив він не без утіхи. — А чи ви знаєте? Адже ж і я зробивсь тепер математиком. Я покинув юриспруденцію, я знов студент університету, та вже на факультеті математичнім. Мабуть, доведеться і в вас працювати, на ваших практичних заняттях.
Лаговському це була новинка. Він страшенно зацікавився справою, заходивсь розпитувати Володимира, — коли це раптом коло нього виросла постать Дембовського, з бокалом у руці. Дембовський енергійно, навіть аж ніби грізно вимахував своїм бокалом.
— За дам!! — гукнув він до професора.
— Кому?! І за що?! — ніби злякавсь Лаговський і навіть затулився ліктем і долонею, як щитом.
Володимир розлігся сміхом.
— Ні, нічого ви не «задасте» Андрієві Йвановичеві! — вдавсь він до Дембовського. — Я свого професора обороню!
Дембовському обличчя зробилося якесь дурне-предурне.
— Та ні, професоре! Я й не сказав, що вам задам, а виголосив тоста «за дам», за прекрасний пол, — ще й виправдувався він. — Випиймо!
— Спасибі, — сухо сказав Лаговський... — Он, уже час із-за столу вставати, а не тости пити. Чуєте? За тим-от далеким столом гуркотять стільцями...
Справді, всі повставали. Обід одійшов. Гості порозходилися по покоях. Хто — пішов до вітальні, хто — до курильної кімнати, хто — засів грати в карти. Володимир узяв Лаговського під руку і, не давши його братам, потяг до себе в свою кімнату. Там вони посідали двох. Більше нікого там не було.
III
— Чом ви не захотіли навіть цокнутися з тим пришелепуватим Дембовським? — спитав Володимир, аби почати розмову. — А Дембовському так сильно бажалося виступити перед вами в ролі середньовікового дамського лицаря!
Лаговський був радий, що Володимир не мовчить, а сам зачинає балачку. Він осміхнувсь.
— Та бачите, — сказав він, — мені не було охоти скидатися на Діккенсового конюха з Піквікського клубу. Пам’ятаєте, може: як один із слуг на кухонному бенкеті був проголосив тост за дам, то конюх підвівся та й, дуже ввічливо й галантно розкланюючись перед компанією, сердечно дякував за цей тост, ніби стосувався він спеціально до нього...
Володимир допитливо подививсь на Лаговського — і мовчав. Той зрозумів, що Володимир не дуже йому повірив.
— А втім, може, я вам і не щиру правду кажу... Може, попросту мені той Дембовський — огидний.
На ці професорові слова Володимир знов помовчав, але вже не через те, що не вірив. Потім набравсь відваги та й сказав:
— Мені Дембовський, мабуть, іще огидніший, ніж вам... Мені справді тепер бридко руку йому подавати. І не тільки тепер... а ще з того часу, як я був у вас і як у нас з вами зчинилася історія через того альфонса.
— Володимире! Покиньте навіть згадувати про це!
— Ба ні! Вже коли почав, то докажу... Я вам признаюся, що я вас був ненавидів увесь час, відколи ми посварилися, але ще гірше зненавидів отого проститутника... Та я приневолений піддержувати з ним добрі відносини, бо Корзова наша давня знайома, і мама шанує її дуже... А вже ж ми європейці... ми маємо додержуватись усіх зовнішніх форм увічливості і не раз мусимо навіть переламувати свої безпосередні почуття. Це ж тільки азіати можуть через кожну дрібницю одразу хапатися за кинджали та гукати: «Ухадьг проч!! Разіть буду!!!» Але перед вами я безмірно винен і не знаю, що був би дав, аби моєї провини перед вами наче й не було...
Професор переслухав Володимира дуже уважно. Він у душі абсолютно не поділяв Володимирової думки, ніби відносини сім’ї Шмідтів до Корзової та до її «пажа» — це мав би бути справжній «європеїзм». Та разом з тим мова Володимирова уже не вражала його й не дратувала, як бувало колись. Йому було до того наче й байдуже. «Нехай вірить у те, в що вірить!» — подумав він і, замість сперечатися, поклав руку на Володимирове плече та й сказав дуже м’яким тоном:
— І що вам за охота балакати на цю тему? їй-богу, ані Дембовський, ані Корзова не варті тієї уваги, яку ми з вами їм присвячуємо!.. Краще розкажіть мені, яким способом ви зважилися покинути свою юридичну спеціальність... ви ж готувалися були вже й до професури!., і чому перейшли на математику?
Володимир дуже охоче почав казати про свій новий напрямок. Професор з неменшою охотою слухав його. Отак вони балакали більш над годину. Ніхто до їхньої кімнати не заходив. Аж нарешті Лаговський сам схопився:
— Чи чуєте? Чогось дуже тихо у вас у залі стало... Мабуть, чи не порозходилися всі гості?
Вони разом пішли до гостей. Справді, здебільша всі, хто був на обіді, уже пороз’їздилися. Тільки дехто з тих, що були позасідали за зеленими столиками, ще гуляли в карти й на нікого не вважали. В горішньому передпокої, на лавровій площадці недалеко од спуску по сходах до роздягальні генеральша Шмідтова саме тоді, як професор з Володимиром надійшли, була прощалася з Корзовою. Тут-таки, коло мами, стояв наймолодший Шмідт Костянтин, а коло Корзової — її «паж» Дембовський, тримаючи в руці дамського ридикюля.