— Справді?
— А ти гадаєш, з якого дива князь навколо тебе так витанцьовує, навіщо намагався заховати тебе у своєму таємному притулку? Ти — потужна зброя, завдяки тобі можна бачити майбутнє і навіть — уяви собі — суть речей!..
Вона затнулася, змовкла, немов сказала зайве, не призначене для його вух. Він подивився їй просто в очі.
— А ти мене викрала через цю місію?
Діана не відвела погляду. Очі в неї були зараз яскраво-сині, з золотими іскрами на райдужках.
— І через це також, — сказала вона. — Князь уб’є тебе, щойно потреба в тобі зникне.
— А Дій? Якщо Дій так само схоче зі мною розправитися?
— Цього не може бути.
— Чому?
— Бо я не дозволю… — майже беззвучно промовила вона.
— Отже, ти готова життя за мене віддати?
— Авжеж.
Він мовчав, дивився. Сонце знову зникло за сірою стіною. Що за чортівня, думав він, що за місце таке прокляте: навіть горизонт тут схожий на стіну, на глухий кут, увесь час кудись упираєшся поглядом.
— Гаразд, — нарешті неохоче промовив він. — Їдьмо до Дія.
— Так би й одразу, — зраділа вона і попрямувала до машини.
Він дивився їй у спину з двоїстим почуттям. Дивно, коли тебе кохає дияволиця. Усі її переконання суперечать твоїм, усе, що для неї добре, для тебе огидне. Але вдіяти з цим ти нічого не можеш, тому що вона тебе кохає. Це роззброює. Не можна відштовхнути й піти, навіть коли необхідно.
Отже, кохання теж може бути знаряддям диявола. Що ж тоді не його знаряддя, скажіть-но?!
…Заторів дорогою майже не було, і за годину вони підкотили до відомого жовто-сірого будинку на Луб’янці. Субота здивувався, спіткнувшись поглядом об знайоме рустоване, зловісно шорстке облицювання перших двох поверхів.
Вона помітила його здивування, знизала плечима.
— А від кого ховатися? Найзручніше місце для штаб-квартири.
— Але чому саме тут?
— Тому що Дій — це сила. А тут — центр сили. Десятиліття камлань і жертв, простому смертному сюди навіть увійти важко, хіба що в наручниках.
В’їхали вони через підземний гараж, потім деякий час повільно рухалися, поступово спускаючись круглими тунелями, аж доки опинились у величезному, погано освітленому приміщенні.
Субота з подивом роззирнувся. Тут був справжній цвинтар старих машин, із таємничої напівтемряви випиналися то довгі, то хижо заґратовані рила стародавніх автівок.
Застиг у темряві «Бенц Патент-Моторваґен», що складався мало не з самих коліс із крихітним кермом.
Певним жахом відгонило від марсіанського «Фіат S76», схожого на величезну кулю, що летить задом наперед.
Сиротливо визирав із кутка простенький піддон на колесах — перший паровий автомобіль братів Добблів.
Випнув паровозну морду «Делоне-Бельвіль» — великий, лисий, добродушний, втиканий численними очима-фарами, — улюбленець імператорів та президентів.
Підсліпувато вдивлявся вдалеч «Рішар-Бразьє» зі здивованою худою фізіономією і чотирма великими, як нерідко буває в худих людей, геніталіями.
Легко, майже не торкаючись землі, ніби зависав перший російський електромобіль Іполита Романова, схожий на дорогу табакерку, яку забули прикрити.
Поряд із крокодилячим рилом «Роллс-ройса 40/45 НР» кокетував на паризький копил невловимий «Паннар-Левассер».
Виткнувся звідкись «Мерседес 14.35 PS», на якому їздив Рахманінов, — не мотор, а приземкуваті сани-розвальні, оббиті тьмяною бляхою, з сором’язливо малими колесами.
«Руссо-Балт С 24/58» — легендарний «огірок» другої версії — більше скидався не на огірок, а на незграбну труну, якою можна так швидко влетіти на той світ, що й сам не помітиш.
П’ятимісне авто Пузирьова скидалося на худу зубасту торпеду, тільки атакувати воно збиралося не ворожі кораблі, а простір і час.
Потрапив якимось чином на ці збори джентльменів також трактор «Фордзон» зі своїми ребристими колесами й залізними нутрощами, які вивалювалися назовні і якими краще розлякувати дівок на полях.
Довгою пожежною свинею стирчала тут «Сканія-Вабіс», мало не рохкаючи.
А завершували цей парад стародавніх моторів аеросани фабрики Меллера, розраховані на двох осіб — шофера в кепі й теплих рукавичках із крагами та безтурботного їздця; не сани, а головаста тупоноса личинка з вузьким хвостом, у якої раптом проклюнулися лапи, оснащені довгими пазурами-лижами…
Окремо стояли різноманітні мотоцикли та усілякі велосипеди. Першим ішов дерев’яний целорифер графа де Сіврака — зі зміїним хвостом і мордою, з дерев’яними колесами і без керма, їхати на ньому доводилося, відштовхуючись ногами від землі, при цьому кожна нерівність дороги боляче відбивалася в ніжному аристократичному філеї.