Субота облився холодним потом: а якщо його спробують затримати чи просто вб’ють? Але діви — ті, які не дрімали в напівзабутті,— проводили його байдужим поглядом. Мабуть, вони охороняли підземне лігво лише від тих, хто проникав з поверхні, а до тих, хто йшов звідси, їм не було діла.
Щомиті позираючи на стрілку, він проминув цвинтар автомобілів. І тут стрілка раптово звеліла йому повернутися. Що це могло означати? Він квапливо покрутив мобільник у горизонтальній площині — той усе одно тяг його назад, до машин. Робити було нічого, довелося підкоритися.
Програма явно щось шукала. Субота переходив від машини до машини, але стрілка показувала: далі, далі. Автомобілі закінчилися, попереду були тільки велосипеди й мотоцикли… Стрілка довела його до мопеда братів Вернерів, але коли він спробував рушити далі, то був зупинений і повернутий назад.
Ну, що ж, мопед то мопед, хай навіть і стародавній, головне, щоб на ходу, педалями тут багато не накрутиш.
Очевидно, на цьому його втеча й закінчилася б — ну хто може знати, як заводяться допотопні мотори? Але, на щастя, в його айфоні був голосовий пошук.
Субота неголосно — так, щоб чути було тільки йому та мобільнику, — запитав, як завести мотоциклет братів Вернерів. Тут же вилетіло кілька ґрунтовних рекомендацій. Дотримуючись схеми, він відшукав запалювальну трубку, розігрів її запальничкою, молячись, щоб у бензобаку лишилося хоч трохи палива. Потім осідлав мопед, виштовхнув на середину тунелю і запрацював тугими педалями. Мотор неохоче завівся.
Рикаючи й викидаючи чорний струмінь вихлопу, агрегат досить жваво кинувся вперед. Незабаром він проминув сіру «Нексію» Діани і рвонув тунелем нагору. З бурчанням і натугою мопед долав підйом, а Субота раз у раз озирався — чи немає погоні?
Погоні не було.
Коли мопед вилетів з тунелю на проїжджу частину, Субота рішуче перешикувався в другий ряд. Він уже точно знав, куди тепер їхати, знав напевне…
Глава 20
Битва
Проте сталася дивна річ: в офіс до вовчоокого Олексія його не пустили. Яких завгодно чекав Субота перешкод, тільки не цього.
— Ти б іще на тракторі приїхав, — глузливо кинув охоронець, оглядаючи «Вернер», що якимось дивом довіз свого вершника серед брудної сльоти і лютих джипів до спального району. Охоронець був худий, більше схожий на сисадміна, але впертий: такий швидше голову собі розіб’є, ніж без дозволу впустить.
— Мені до Льоші треба, ідіоте! — визвірився Субота.
— Не знаю ніякого Льоші, телефонуйте, — знущався псевдосисадмін.
— Немає в мене телефона! Дай пройти, а то пізно буде! — лютував Субота.
— А що буде пізно? — несподівано зацікавився охоронець.
— По асфальту розтовчу, — щиро пообіцяв Субота.
І лежати б охоронцеві розтовченим відповідно до погрози, чи, може, самому Суботі лежати, а то й обом валятися на холодному брудному асфальті, але на порозі намалювався ангел не ангел, але щось блакитнооке, веселе: Михайло Ковальов. Як Пилип із конопель.
Двох слів йому вистачило, щоб усе зрозуміти; підігнав не зволікаючи приземкувату «Хонду», запхнув у неї збентеженого Суботу, сам стрибнув за кермо і вгвинтився в потік машин. Розштовхуючи й перебудовуючись, понісся автострадами, час від часу повертаючи і проскакуючи через якісь двори, водночас однією рукою набираючи в телефоні номер чолов’яги з вовчими очима.
Той зрозумів, про що мова, ще швидше, з півслова. Похвалив Мишка, звелів везти туди, куди сам знає, обіцяв прибути за першої можливості, тільки прізвище пасажира уточнив:
— Субота, так?
— Субота, — кивнув у відповідь на запитальний погляд водія пасажир.
Хвилин через п’ятнадцять, а може, й менше, «Хонда» підкотила до таємного сховку, де нещодавно знайшли притулок панотець Михайло і його супутники: Катерина, капітан Голощок та дяк Антоній.
— Панотця Михайла немає, і Олексія теж, — пояснив, заштовхуючи Суботу в офіс, Михайло Ковальов. — Але решта на місці. Почекайте трохи, скоро ті теж підтягнуться…
Але підтягтися ніхто не встиг. Не вийшло навіть двері за собою причинити, бо їх раптом заклинило. Раз, удруге штовхнув двері Мишко, навалився всім тілом — не піддаються. Здивувався, знизав плечима, визирнув. Визирнув і Субота.
Побачене здивувало Мишка, а Субота спітнів від жаху.
За дверима стояла, холодно усміхаючись, Діана, сяяла золотом очей. Нога її в чобітку, вставлена в шпарину, не давала дверям зачинитися. Поруч, нерухомі, в незмінних сонцезахисних окулярах, стояли темні: Супрун і його ад’ютант.