— Диявол! — видихнув Субота. — Як ти мене знайшла?
— Теж мені завдання!
— Знову бісівські штучки?
— Фу, як грубо, — скривилася вона. — Ми сучасні люди. Радіомаячок на одязі ефективніший за будь-які штучки.
— Знайома дівчина? — з розумінням запитав Мишко.
Субота кивнув:
— Мочити мене заявилася.
Діана болісно скривилася:
— Юро, як тобі не соромно…
Але Мишко, який уже щось зрозумів, почав діяти.
— Вибачте, мадемуазель, вам доведеться трохи зачекати зовні…
Спритним стусаном він вибив ногу Діани з дверного отвору, але й це не допомогло. Діана виставила перед собою долоню, і наступної секунди Михайло Ковальов улетів у приміщення, пролетів кілька метрів спиною вперед, важко врізався в стіну і сповз на підлогу.
Якби тут був письменник Чилінін, він, певно, розпізнав би в цьому нищівному ударі «таємне зусилля аньцзинь». Діана в невідступному супроводі темних увійшла в просторий передпокій і глянула на Суботу.
— Юро, — м’яко промовила вона, — ходімо зі мною. Дій чекає.
— Ні,— Субота позадкував. — Я не піду.
— Кажу тобі востаннє: йдемо!
На цих словах уперед висунувся квадратний Супрун, очі його блиснули жовтим вогнем, масивні кулаки хруснули, стискаючись. Серце Суботи впало: немає людини, здатної впоратися з темними.
Капітан Голощок, який виник невідь-звідки, цього не знав. Тому, не гаючи часу на переговори, від усієї душі спрямував на голову Супруна важкий табурет. Таким ударом можна було зламати шию бика, але Супрун лише з прикрістю крекнув і гепнувся кам’яним задом на підлогу. У ту ж мить Діана, без найменшої паузи, вдарила Голощока ножем. Удару ніхто не помітив — просто щось коротко зблиснуло в повітрі…
Урятувала капітана звичка до постійних переміщень у ході сутички. У ту мить, коли ніж тільки почав викреслювати свій смертельний зиґзаґ, він уже котився по підлозі до протилежної стіни, щоб, відштовхнувшись, тут же злетіти в повітря й завдати зверху невідпорного удару ногою — тепер уже в груди ад’ютанта з лисячою мордою. Той устояв, позадкував, загарчав зі злості.
Субота не встигав стежити за швидкими переміщеннями розвідника, проте встигала Діана. Другий ніж наздогнав капітана в повітрі, перерубав артерію. Секунду тому невагомий, мов ангел, у повітрі — він важко, мішком звалився на підлогу, кров рясно забризкала килимок. Розлючена Діана ступила до нього — волосся її здибилося, в очах палала чорна ненависть.
— Не чіпай його! — сказав Субота, закриваючи собою капітана. Той лежав на підлозі, скреготів зубами, кров поштовхами виходила з його тіла…
— Геть!
— Не смій!..
Ці два слова хотів мовити Субота, але мовив їх хтось інший. Голос був дивний, якийсь нетутешній. Він круто обернувся — позаду нього стояла жінка нелюдської краси. Вони з Діаною зустрілися поглядами, і демониця посміхнулася злобно.
— Катерино… Хочеш битися зі мною?
— Ти не зачепиш його! — повторила Катерина. Суботі здалося, що в повітрі навколо неї розлилося золотисте сяйво, оточило німбом усю її постать.
— Зачеплю… І його, і тебе, — обличчям Діани блукала все та сама чорна посмішка. — Поверни мені сновидця. Інакше ви помрете — всі до одного.
— Це легше сказати, ніж зробити… — почувся чийсь тихий голос.
Ліворуч від Суботи виникла людина зовнішності напрочуд ординарної — борода, окуляри, м’який вираз обличчя. Але Субота, звичайно, впізнав його — то був Борис Чилінін. Як і коли з’явився тут відомий белетрист, Субота не помітив. Катерина глянула на письменника з боязкою надією, той підбадьорливо кивнув — мовляв, нічого, впораємося. Жінка тут же кинулася до капітана, підняла, поклала його голову собі на коліна, почала заговорювати, заколисувати зяючу криваву рану.
Діана тепер дивилася тільки на Чилініна, в її очах щось мерехтіло.
— Як смієш ти, смертний, ставати в мене на шляху?!
— Зараз і подивимося, хто тут смертний, — спокійно відповів той.
Мишко, який устиг оговтатись, уже був поруч із Суботою, потрушуючи головою, як контужений кінь. Тепер вони стояли втрьох — Субота, Чилінін і Михайло Ковальов проти Діани й парочки темних, а на руках у Катерини захлинався, стікаючи останніми краплями життя, розтятий капітан.
— Що будемо робити? — беззвучно запитав Мишко.
— Забирай Суботу, — звелів Чилінін, не зводячи очей з Діани, чиє обличчя тим часом стало багряним. — Роби, що він скаже.
Мишкові не треба було повторювати двічі. Безцеремонно й боляче викрутивши руку Суботи, він виштовхнув його з передпокою, потім вони пронеслися крізь іще пару кімнат і вивалилися надвір чорним ходом. Озирнувшись наостанок, Субота ще встиг побачити, що Діана скам’яніла під поглядом Чилініна, а темні акуратно беруть його в кільце…