Через півхвилини вони з Мишком уже сиділи в машині, і та, глухо гиркаючи, рвала простір на величезні кванти. Ледь отямившись, Субота обмацав одяг і вирвав з-під коміра куртки радіомаячок. Розчавив каблуком, як гадюку, жбурнув уламки назустріч шаленому вітру у вікно та обернувся до водія.
— Як панотець Михайло? Не порозумівся з владою?
— Порозумівся, — неохоче озвався Ковальов. — Домовилися, та тільки миттю шльопнули того високого посадовця. Ані на чин не подивились, ані на посаду.
— І що тепер?
— Будемо виводити людей на вулиці. Борис на чолі. Називається все це «Весняний марш».
— Зрозуміло, — голос у Суботи впав. — Не буде ніякого маршу. І весни теж не буде. Уб’ють Бориса…
Вискнули гальма… Хитнуло вперед, мало не приклало лобом об передню панель. Мишко викрутив голову, втупився в Суботу, сині очі потемніли. Якусь мить мовчав, потім мовив хрипким голосом:
— Коли вб’ють? Хто?
— Сьогодні ввечері.
— А ти звідки знаєш? — тут Мишко схаменувся. — А, ну так, що це я…
Мишко недарма звався помічником з особливих доручень. Реакція була миттєва. Не сказавши більше ані слова, взявся за мобільник, потицяв у кнопки, кілька секунд слухав, нарешті заговорив:
— Алло, Борисе Юхимовичу… Хочу вас попередити… — Він затнувся. — Про що? Так, дещо на думку спало…
Відключився.
— Це не він. Дзвінки перехоплюють, на зв’язку — папуга ефесбешний.
Субота роздумував недовго.
— Телефонуй Олексієві!
Мишко знову взявся за мобільник. Раптово зупинився.
— Не знаєш, як там справи в Катерини з капітаном?
На вилицях Суботи спухли жовна… Він відвернувся, поглянув на порожню сіру вулицю.
— Немає вже їх, — відгукнувся глухо. — Ні Катерини, ні капітана.
— Точно? — Мишко не вірив, свердлив поглядом.
— Немає вже там живих… узагалі нікого… Телефонуй Олексієві!
Мишко набрав номер.
— Алло, Олексію? Ви де?
— Що з Суботою? — питанням на питання відповіла слухавка.
— Тут він, поруч зі мною. Каже, що Борю сьогодні вб’ють…
У слухавці залунали якісь удари.
— Що там у вас? — збився Мишко.
— Та фігня. Під варту мене беруть, спецназ двері ламає. Поки тримаємося. В робочому порядку, все як зазвичай.
— А чого ти вперся? Встояти розраховуєш?
— Сподіваюся, що панотець Михайло встигне піти.
Субота не прислухався. Він і без того знав, що там зараз відбувається. З усіх боків офіс Олексія обступила темрява, яка, клубочачись, викидала криві протуберанці, мацала, з якого боку легше ввірватися, щоб не уразив її в ту ж мить гнів архангела…
— То що там з Борею? — повторив у слухавці голос Олексія.
— Субота каже, що його вб’ють…
Кілька секунд Олексій мовчав. Потім слухавка знов ожила.
— Телефонував йому?
— Телефонував, навіть додзвонився. Але це не він. Дурню якусь меле — типу «дякую, вас почули». Не його стиль. Пам’ятаєш, як Боря одного разу сам собі зателефонував, а звідти відповіли, що він підійти не може, зайнятий…
У слухавці знову щось загриміло. Олексій відволікся на секунду, потім знову заговорив.
— Мишко, ви повинні врятувати Борю. Чуєш мене?!
— Та чую я, чую, — відповів Мишко з досадою. — А де його шукати?
— Увімкни радіо… — мовила слухавка.
— Що?
Але тут шум на тому кінці лінії посилився, і зв’язок перервався.
— Чорт забирай, — сказав Мишко. — Грьобаний кабак! Увімкни радіо… Яке радіо, навіщо? Радіоканалів цих як собак нерізаних. І що, вони мені скажуть, де він зараз перебуває? Точну адресу назвуть?
Субота, однак, уже все зрозумів.
— Можливо, в нього ефір десь або інтерв’ю. А це може бути тільки на двох каналах — на «Дощі» і…
Мишко вже тиснув на кнопку налаштування. У салон машини з гудінням, повискуванням і присвистуванням увірвався шум вечірнього ефіру. Раптово серед перешкод прорізався, випростався, як ведмідь із барлогу, знайомий насмішкуватий баритон…
— Є, є…— невидимий баритон явно знизував плечима. — Їх є небагато, це правда… Але все-таки зрозуміймо, що, знаєте, ніякої загрози кривавого майдану не існує. Натомість антимайдан і чорносотенні шабаші, усі ці фрік-шоу, — є. Ну це ж правда?..
— Де в них офіс? — Мишко запитально дивився на Суботу. Той в’їхав не відразу, сам бував там усього разів зо два.