— На Новому Арбаті…
Не вимикаючи радіо, Мишко вивернув кермо, швидко перетнув дорогу, ледь не розцілувавшись із автобусом, який невідомо навіщо виліз на крайню ліву смугу, в останній момент розминувся і під ображені зойки клаксонів помчав уперед, витісняючи поважні джипи, а де не виходило потіснити — завилюючи колесом на зустрічну смуту. Зустрічні, вивертаючись в останню мить, люто сигналили вслід. Субота конвульсивно застебнув пасок, уп’явся нігтями в сидіння…
— Скільки там лишилося? — крізь зуби спитав Мишко.
— До найближчої вантажівки, а там — зі святими упокій… — буркнув Субота.
— Я питаю — передача скільки триває, жартівнику! Це початок чи кінець? Скільки в нас Часу, щоб дістатися?
Субота знав, що ця програма, разом із рекламою та новинами, триває трохи більше, ніж півгодини. Але скільки залишилося, визначити одразу не виходило.
Утім, питання вирішилося саме собою, — пішли новини, які зазвичай давали в середині.
— Хвилин п’ятнадцять…
— Не встигнемо, — просипів Мишко, тиснучи на газ щоразу, коли в потоці машин відкривалася найменша шпарина. — А в ефір зателефонувати можна?
— У цій програмі дзвінки не передбачені… Але можна редакторам дотелефонуватися, вони перекажуть.
— Давай, — звелів Мишко, вискакуючи на тротуар, щоб об’їхати здоровезний затор, і без упину сигналячи. Пішоходи з прокльонами сипалися з-під коліс, але двійко міцненьких хлопчаків у курточках не за сезоном стрибнули на капот і вчепилися в нього мертвою хваткою. Один із якимось рулоном у руці, насилу втримуючись на капоті і теліпаючи ногами в повітрі, почав клеїти на лобове скло здоровенний круглий стікер: «Мені плювати на всіх, паркуюся де хочу!»
— Вони що, здуріли?! — здивувався Субота.
— Це стоп-хами, вріж їм, дурням!
Мишко сунув Суботі в руки коротку гумову палицю. Субота висунувся з вікна й почав гамселити юнаків по руках і спинах. Ті не витримали, розсипалися з машини, загорлали вслід, показуючи відстовбурчені середні пальці. «Хонда», вильнувши, пішла на проїжджу частину.
Редакторам Субота дотелефонувався з третього разу. Знайомих серед них, як на біду, не було жодного. Намагаючись, щоб голос звучав солідно, він усе-таки попрохав переказати Борисові, який зараз у студії, щоб той не йшов одразу. Мовляв, телефонує його знайомий на прізвище Субота, який не може з ним зв’язатися, з дуже важливим повідомленням.
— Питання життя і смерті! — не втримавшись, бовкнув Субота наостанок.
— Добре, перекажу, — неохоче озвалася редакторка і відключилася.
— Перекажуть? — запитав Мишко.
Субота скривився: чорт їх знає, але більше нічого не залишається. Решту шляху вони проїхали, то стоячи в заторах, то розганяючись до шаленої швидкості між світлофорами.
Коли дісталися до Нового Арбату, була вже десята година. Субота влетів у будівлю, кинувся до охорони:
— Борис іще не виходив?
— Десять хвилин тому вийшов, а що трапилося?
— Нічого…
Приголомшений почутим, він поплентався назад до машини. Навколо сяяло вогнями безглузде нічне життя.
— Може, переплутали? — запитав Мишко. — Редакторка ж обіцяла…
Субота набрав номер. Тієї редакторки на місці не виявилося, шукати її не схотіли. Але Субота наполіг. Довелося чекати досить довго. Нарешті вона підійшла до телефону.
— Це я телефонував щодо Бориса, — промовив Субота. — Він ще у вас, на радіо?
— Ні, вже поїхав, — відповіла редакторка невдоволено. Схоже, її відволікли від вечері.
— Дивно… Ви переказали йому моє прохання?
— Так, усе переказала.
— А що саме ви йому сказали?
— Сказала, що телефонували, погрожували смертю й наказали залишатися на місці до суботи. А він відповів, що це ефесбешні розводки і його не залякати. І поїхав.
Субота заціпенів з жаху.
— Ідіотка!! — закричав він тужливо. — Яка смерть, які погрози? І звідки тільки ви беретеся, кретини, на нашу голову?! Спеціально вас, чи що, вирощують?!
Редакторка кинула слухавку. Субота нерухомо втупився в мокрі електричні сутінки.
— Ідіоти, — беззвучно шепотів він. — Кляті ідіоти!..
— Годі тобі,— сказав Мишко. — Звичайні люди. Помовчали.
— Що будемо робити? — запитав Субота.
Мишко задумливо пожував губами.
— Якби не освітлення, тут було б зовсім темно. Як у льоху… — сказав він чомусь.
— Це ти до чого?
Мишко обернувся до нього.
— Де його мають убити?
Субота замовк, напружився, потім мовив з відчаєм у голосі:
— Н-не знаю!