Лікар поглянув на Суботу невдоволено, важко зітхнув, повернув фоліант на полицю і не поспішаючи, крок за кроком, сповз із драбини. Підійшов до Суботи впритул, глянув знизу вгору, пальцем підняв повіку, виявив жовтувату склеру.
— Аракогорік? Горівку пюємо? — суворо спитав лікар.
— Ображаєте, лікарю, — відповів Субота. — Виключно віскі.
Не змінюючи виразу обличчя, лікар пройшов до столу, витяг звідти порожній бланк медичної карти, жбурнув Мишкові: «Дзаповунюйтя!» Кілька секунд сидів мовчки і раптом запитав суворо:
— Сьцьо сьтоїмо? На кусетку!
Субота скинув черевики, приліг на кушетку — особливу, психотерапевтичну, з піднятим узголів’ям. Лежав нерухомо, намагався не крутитися, щоб остаточно не розгнівати сердитого японця. Хвилини плинули. Справді захотілося спати.
Але йому не дали подрімати. До кушетки підсів дивний лікар Гаврилов, кілька секунд придивлявся до пацієнта, немов побоюючись, що той його вкусить у найвідповідальніший момент, і нарешті скомандував:
— Оці закорити!
Субота, зайвий раз подивувавшись тутешній простоті звертань, слухняно заплющив очі. З темряви пролунав наказ лікаря:
— Дзараз я буду рахуваті до дзесяті. Потому ти дзаснес і будзес відповідятя на питання. Усьо дзорозуміу? Поцінаємо. Іті… ні… сан… ті… ґо…
На японській шістці в Суботи солодко закрутилася голова, і він почав кудись провалюватися все глибше й глибше, аж нарешті ковзнув у темне й прохолодне небуття. Там було спокійно й добре, і вперше за багато днів йому нічого не снилося, абсолютно нічого…
— торі… дова… радзу! — пробилося до нього з порожнечі.— Парокінуріся!
Субота розплющив очі. Над ним стояв, люто свердлячи його очима, лікар Гаврилов. Побачивши, що пацієнт прийшов до тями, лікар відступив на кілька кроків, немов для розбігу, підняв указівний палець і, вказуючи на двері, гаркнув:
— Пісьоу геть!
Дивуючись, Субота підвівся з кушетки і вийшов з кабінету. Позаду, як дискваліфікований Вергілій, понуро плентався Мишко.
Зачинивши за собою важкі двері, вони спустилися до під’їзду і вийшли надвір. Тут реклами майже не було, тільки рідке, розсіяне світло вуличних ліхтарів. Темрява вгорі згустилася, нависала, тяглася до них липкими пальцями, проникала в легені, огидно тиснула на очі.
— Що сказав лікар? — нарешті наважився запитати Субота.
— Сказав, що ти пропащий бандит і мерзотник.
— Я? З якого дива?!
— Тому що він ставив тобі питання, а ти сварив його по-чорному, останніми словами. Кому таке сподобається?
— Але як же так, Мишку? Я ж нічого не пам’ятаю…
— Це я вже зрозумів, — зітхнув Мишко.
Вони сіли в автомобіль. Мишко подумав, витяг із кишені пачку «Мальборо».
— Будеш?
— Не палю. Мені б освіжитися…
Михайло завагався. Потім махнув рукою, витяг фляжку й простягнув Суботі.
— Освіжайся, втрачати вже нічого…
Субота жадібно ковтнув. Не «Джонні Вокер», звичайно, і взагалі коньяк, але все одно згодиться. І навіть більше ніж згодиться!..
Він ковтав із жадібністю, напій легко входив у його втомлене тіло, роблячи його легким і прозорим, як повітря. Цей коньяк не п’янив — навпаки, з кожною секундою свідомість ставала все яснішою і вільнішою.
— Що це? — запитав він, насилу відірвавшись від фляги й дивлячись на неї з подивом.
— Це? — неуважно відповів Мишко, глибоко затягуючись. — Припустімо, коньяк. А що?
— Не знаю… Дивний якийсь.
Мишко заклопотано потер чоло рукою. Потім згадав:
— Ну так. Адже флягу панотець Михайло благословив. Учора.
Субота від цих слів чомусь похолов.
— Навіщо? — запитав він, хоча вже знав, якою буде відповідь.
— Він сказав: на крайній випадок.
На крайній випадок… Схоже, це він і є. Субота рішуче взявся за фляжку, закинув голову. Рідина, булькаючи, полилася просто в горло.
— Гей, гей! — занепокоївся Мишко. — Чи не досить тобі?!
Але було пізно. Останні краплі зникли в роті Суботи. Він на мить прикрив очі — і з надзвичайною чіткістю перед ним виникла побачена вночі картина: Борис із дівчиною, що йдуть по мосту…
— По мосту? — перепитав Мишко. — Що за міст?
Субота якусь мить мовчав, потім упевнено мовив:
— Немцов міст.
Мишко підняв брову.
— Немцов? Це що, десь у Підмосков’ї?!
— У Москві.
— Немає в нас такого мосту!
— Є,— Субота знову заплющив очі, щоб побачити подробиці.— Немцов міст. Недалеко Спаська вежа, Красна площа, Василій Блаженний…
Мишко мовчки втопив педаль газу. Випадковий мотоцикліст, затягнутий у чорну шкіру, як у ніч, отетерів: якась «Хонда» з місця вискнула покришками і зникла…