Через короткий час виникла вона зовсім в іншому місці, немов вивалилась із дірки в просторі. Насправді не вивалилась, а чесно промчала крізь центр, не звертаючи ані найменшої уваги на продавців смугастих паличок, і злетіла на підйом перед мостом, залишивши праворуч собор Василія Блаженного…
Дорогу їм перегородила патрульна машина.
— Ч-чорт! — прогарчав Мишко, спробував здати назад, але й там уже стирчав «Форд» із мигалками — їх узяли в коробочку. Три кремезні фігури в поліцейській формі оточили машину з трьох боків. Мишко кинув погляд на годинник: 23:28.
— Біжи, зупини Борю, прикрий, якщо треба, з ментами я сам розберуся, — на обличчі Михайла твердо проступили вилиці.
Субота штовхнув двері, але вони не піддалися. Патрульний, що стояв з цього боку, заблокував їх усім корпусом, не давав вийти. Субота глянув у вікно й похолов: усі троє поліцейських були в сонцезахисних окулярах… уночі, наприкінці зими!
— Мишку, це не менти, — сказав він. — Це…
Але Мишко вже й сам зрозумів. Обличчя його зробилося жорстоким, скам’яніло. Він швидко й плутано заговорив:
— Біжи, я їх затримаю. Біжи швидко, не озирайся. Олексія взяли, треба врятувати Борю, він наша остання надія, без нього нічого не буде… — Він несподівано заспівав стару моряцьку пісню, очі спалахнули знайомим блакитним вогнем, він ривком відчинив свої двері назустріч двом темним фігурам у формі, невловимим ударом кулака змусив скластися навпіл першого, ухилився від другого і сам в’їхав ногою в його пах. На мить Суботі здалося, що від його ударів хрускотять кістки ворогів. Темний, що стояв з боку Суботи, побіг на підмогу своїм. Субота миттю вискочив і кинувся навтьоки.
— Не озиратися, — хрипів він сам до себе, — не озиратися…
Але не витримав-таки, озирнувся. Троє чорних штурхали Мишка, який лежав на асфальті. Субота загальмував. Блакитноокого не просто били, його вбивали. Не міг же він його кинути!
— Біжи!!! — долинуло звідти.
Один із темних повернувся до Суботи, зробив крок у його бік. Мишко, лежачи, вчепився в його ногу, рвонув з останніх сил. Ворог ледве встояв, обернувся, страшно вдарив носаком черевика — просто в скроню. Голова Мишка мотнулася, він обм’як…
Субота, вже не озираючись, кинувся вперед. Повітря наче згустилося, хапало за плечі, не пускало. Але він вивернувся, вискочив на міст. Далеко попереду видніли дві постаті — чоловіча й жіноча.
— Борисе! — нестямно заволав він. — Борисе, стережись!
Вітер відніс його крик убік, чоловік не озирнувся. Зате жінка озирнулась. У темряві на такій відстані не можна було розгледіти її обличчя, але Субота все-таки побачив — ні, не побачив, а відчув, що вона посміхається — зло, презирливо. Якимось шостим чуттям зрозумів: це Діана. У голові загурчало, і він почув виразні, немов у вухо сказані слова:
— Ти нічого не зміниш. Усе давно визначено.
— Борисе!!! — закричав він, зриваючись на хрип.
Той не почув і цього разу, і Субота зрозумів, що все одно доведеться наздогнати їх… Але чи встигне? Скільки залишилося до того моменту, як пролунає перший постріл і Борис упаде на мокрий асфальт, щоб більше ніколи не підвестися?..
Він знав, як це станеться, до найдрібніших деталей. Борис із дівчиною — тільки зараз стало зрозуміло, що це Діана з новим обличчям, — неквапливо йдуть мостом. Їх повільно наздожене снігоприбирач, на якусь мить приховавши і Бориса, і його супутницю від усього світу. Залунають постріли, він упаде, а вбивця, перемигнувшись із Діаною, стрибне в «десятку» кольору металік, яка тут-таки підскочить, і все скінчиться. Для Бориса, для Суботи, для всієї країни, а може, й для всього світу…
Насправді він не думав про це, а біг, біг, жадібно хапаючи мокре повітря, вдихав-видихав, знову вдихав, і знову, і знову… Бігти було важко, всі сили пішли на перший ривок. Організм, підірваний випивкою, скреготів і стогнав, легені хлюпали, не в силах загнати в кров потрібну кількість кисню, серце лускало з перенапруги. Але він усе одно біг — повільно, трохи швидше за звичайного пішохода, біг і кричав — затято, безнадійно…
Ось його обігнав снігоприбирач, проїхавши далі…
Що ж вони з Мишком накоїли! Це він, Субота, мав відволікти на себе темних, і тоді Мишко зміг би врятувати Бориса! Він швидкий, повний сил, він би встиг… Але, може, й Субота встигне… Інакше навіщо вся ця мука — і раніше, й зараз?!
Він уже ледве переставляв ноги, які відмовлялися бігти, а снігоприбирач невблаганно наближався до парочки, яка йшла попереду. Субота зупинився, страшним зусиллям волі викликав у пам’яті обличчя Діани — чомусь із заплющеними очима — і прохрипів у нього страшним, останнім криком: