— Не смій!
Вона розплющила очі, глянула — але не з насмішкою, а з тугою.
— Пробач… Інакше не можна. Ти потім сам усе зрозумієш… Пробач…
Хтось схопив його ззаду за плечі, рвонув. Субота повалився на асфальт, ударився потилицею. Останнє, що він бачив, — поліцейських у чорних окулярах, які схилилися над ним. Потім прийшла порожнеча…
Глава 21
Весняний марш
…Текли по набережній грізні колони, прямували вперед, у далечінь, у нескінченність, пронизували місто, наповнювали його своєю силою, стражданням, вірою. Підводила голову Москва, розгортала плечі, обводила околиці тяжким, як у Вія, поглядом — поверх проклятих веж Кремля, поверх зрадженого і зрадливого Білого дому, поверх безкраїх рівнин і загрузлих у болотах лісів… Поставали перед її очима простори інші, далекі, безмежні: інші люди, інші землі, інші небеса.
Усе це бачив також Субота, стоячи на даху сталінської висотки, відомого «Будинку на набережній». Під ногами в нього, внизу, проходили десятки тисяч людей, охоплених єдиним поривом, єдиним почуттям, єдиним прагненням.
Ішли траурні колони опозиції. Глузливі й безстрашні, з білими стрічками, похмурі радикали, ломом підперезані націоналісти, хитромудрі хіпстери, непереможні креакли, могутні мережеві хом’ячки. Ішли деякі вцілілі демократи і яблучники, окупай-абаївці, засуджені болотники, солдатські матері, «Меморіал», усілякі правозахисники, небажані, з розстрільних списків і стоп-листів, парнасці, прогресисти й народні демократи… Ішли ліберали, лібертаріанці і навіть жахливі ліберасти, очолювані Євгенією Альбац і — заочно — Гаррі Каспаровим. Забороненим пінгвіном дріботів головний редактор опозиційного сайту. Ішли меншини і більшини, укропи й жидобандерівці, пенсіонери та мільйонери, гламурні киці й професори, учителі і фермери, газетярі й радійники, музиканти і водії автобусів — Москва йшла, йшла Росія…
А там, попереду, де закінчувалася людська річка, на межі з вічністю, чекали на неї вже зовсім інші колони. Стояв залізною заслоною ОМОН — послужливий, вірний наказам, за квартиру в Москві готовий будь-кого метелити. Тужливо тупцяли внутрішні війська, пнулися чубаті козаки, горлали п’яні люмпени й озиралися на всі боки тверезі оборонці… Стояли «молодогвардійці» і місцеві, ватники й колоради, а з ними — виринулі з житніх та просяних надр, із самої глибини тисячоліть селяни… Драконячими зубами, незламними військами вростали в землю похмурі бюджетники й розпилювачі бюджету, безмовні гастарбайтери, голосисті поп-діви та народні артисти, запутінці і ґрунтівці, піарники й політтехнологи, газетярі й телевізійники, депутати і спортсмени, чиновники та їхні довгоногі секретарки.
Рили землю копитом статечні загони патріотів, куйовдили бороди дугінці-євразійці, бджолиним хором гули системні: комуністи, жириновці, блакитні профспілки, «Партія вихухолі», низові єдинороси. Ожилим кізяком підстрибував виповзок з андроповського гузна, козлобородий націонал-більшовик, що скидався на поваленого й відновленого Фелікса…
І це була теж Росія. Ще одна, не така — але теж Росія… І в тієї, і в іншої були своя правда, своє життя. І ось зараз, проживши так довго пліч-о-пліч, зійшлися вони, щоб остаточно утвердити свою правду і свій погляд на світ…
Позаду почувся шерех. Субота обернувся — на нього дивилися троє жовтооких із відділу реалізації. Чорні костюми зблякли, пом’ялися, метушливе життя вибілило щоки, але вогонь — жовтий, злісний — і далі жадібно палав в очах.
Субота мимоволі позадкував, зробив крок назад, другий — просто до краю, до багатоповерхової прірви. Не втримався, закричав, замахав руками, схопився за повітря — не встояв.
Темні жодного кроку не зробили до нього, навіть не простягли рук, щоб урятувати в ту мить, коли порожнеча розверзлася під ногами і вихор знизу, з землі, вертикально рвонув йому назустріч, щоб підняти і вдарити об асфальт з усього маху, перетворити на криваву кашу, розвіяти прах…
Субота ахнув, скрикнув і розплющив очі.
Простір навколо виявився порожнім, блідим, лікарняним. Потинькований, вибілений, ніби хтось натиснув на обидва ока пальцями й вичавив усі кольори. Але білість ця була непроста: за нею чаїлася чорна діра, заковтуючи повітря, фарби, запахи, звуки — усе, що колись обіцяло йому життя, радість, надію.
Субота спробував поворухнутись і не зміг. Тіла не було. А може, воно просто не слухається? Тільки очні яблука безперешкодно рухались у своїх орбітах. Але який сенс крутити очима, коли навколо сама порожнеча?