А що як це зовсім не лікарняна палата? Може, його відвезли кудись на північ, у тундру, кинули помирати на самоті? Тоді більш-менш зрозуміло, чому немає ні рук, ні ніг — усе замерзло, закам’яніло, свідомість поступово згасає. А палата — просто галюцинація.
Чи він таки помер? Тоді що навколо? Пекло, рай, чистилище яке-небудь?.. Чи не помер, а загинула вся планета? А він останній уцілілий… але навіщо? Щоб розповісти про останні дні роду людського… Кому, власне?
Думки плуталися, були слабкими і якимись вертлявими. Вислизали між пальців, дражнились, показували хвіст. Він намагався втримати їх, розгледіти ближче… не виходило. Заважали невидимі пута на руках і ногах. Субота напружився з останніх сил, уявив себе Лаокооном, який розриває жахливих змій…
Від непомірного зусилля білість навколо згустилася, налилася багрянцем, почорніла… Стало помітно гірше, нахлинула нудота, повіки змикалися самі собою.
Двері безшумно відчинились, увійшов медбрат у зеленому халаті з горбистим, як картоплина, порожнім обличчям.
— Де я? — запитав Субота і здивувався своєму голосу — слабкому, майже нечутному.
Медбрат не відповів. Він підійшов до Суботи, присів поруч, витяг із кишені шприц, набрав із флакона ліки. Субота хотів запротестувати, але й на це сил не було. Нехай. Укол то й укол. Воля його зараз нічого не важила, її просто не було.
Медбрат відшукав на руці вену, вдарив голкою. Субота здригнувся, побачив внутрішнім зором, як невідома рідина проникає в тіло, роздмухує судини, готується підірвати органи, рознести їх на сирі криваві клапті…
Медик прибрав шприц, підвівся зі стільця, ступив до дверей, розплився на порозі і злився з білим…
Чуже зілля струменіло по жилах, діяло, працювало безвідмовно. Раптом стало боляче, задушливо, нестерпно захотілося впасти, але нікуди було… Мозок не хотів здаватися, рвався назовні з тіла на краю загибелі. Потім стало ще гірше, зовсім погано, очі заплющилися, свідомість повільно спливала в бездонний чорний колодязь, і сам він провалювався разом із нею — туди, де мало скінчитися життя.
Там, у темряві, явилися йому дві жахливі постаті: Гадес і Чорнобог. Тільки цього разу не артисти й не статуї, а справжні — мертві, порожнисті всередині, позбавлені дихання. Обидва дивилися просто на нього, наскрізь пронизуючи поглядами. Очі Чорнобога були приховані більмами, обличчя Гадеса закривавлене.
Раптом Субота впізнав його — це був побитий депутат, якого він колись бачив у коридорі корпорації «Легіон». Але зараз він був не в розірваному костюмі, а в блідому гіматії з тонкої вовни, як і належить володареві пекла.
— Я не помру, — сказав обом Субота, зібравши останні сили, — не дочекаєтесь. Я житиму, і всі інші теж житимуть, ви чуєте?
Гадес похитав кудлатою головою, витер долонею кров зі щоки, похмуро промовив:
— Твій шлях обчислено. Ми мислимо тебе, і ти такий, який є. Тобі не ухилитися…
Сказавши це, він розчинився в темряві — остаточній, безповоротній. Світло все ще пробивалося зверху крізь отвір колодязя, слабнучи й глухнучи, і ось нарешті остання іскорка згасла в темряві. Тепер перед ним порожнечею мерехтів лише Чорнобог — закривавлений, з косою в руці — косою смерті.
Божевільний володар заплющив сліпі очі, повільно здійняв страшну косу, махнув — і порожнеча засвистіла, розвалилася на шматки, почала завалюватись. Але за секунду перед тим, як померти, Субота почув якийсь звук. Вічний жнець, уже майже додавши його до свого врожаю, теж уловив рух, застиг, нашорошив вуха. Звук повторився. Смерть відступила, позадкувала, криво й ніяково посміхаючись, розчинилась у темряві… Свідомість миттю викинула Суботу крізь колодязь назад, нагору — в живий, населений світ.
Простір навколо болісно здригався, розпалюючись — немов Везувій заново відкрив свою жадібну пащу… Але зовсім не Везувій то був, і взагалі не вулкан. Звук був живий і найбільше схожий на кашель — важкий, надсадний, з мукою. Кашляла людина немолода і хвора, заходилась у нападі, здригалася, ледве могла встояти на ногах.
Він розплющив очі й побачив перед собою Рубінштейна — живого, скоцюрбленого, який випльовував із легень якусь темну смердючу гидоту. Іван Іванович стояв посеред степу на краю якоїсь засніженої лощини. Мокра глина, перемішана з талим снігом, сповзала по схилу.
Субота знав цю балку: дев’ять днів тому бачив її вві сні. Там, на самому дні, лежав мертвий Рубінштейн. І ось він знову бачив і його, і лощину, і степ, але наяву.
Рубінштейн стояв, задерши голову до небес, і його не помічав. Не відриваючи погляду від низьких хмар, ангел беззвучно щось шепотів, ворушив роз’їденими тлінням губами. Субота напружився, весь перетворився на слух — і нарешті почув.