— Як тяжко… — шепотів Рубінштейн. — Більше ніколи… ніколи… Клянуся!
Він заплакав. Сльози текли по мертвотно-білому розпухлому обличчю, скочувалися на пальто, застрягали у ворсі, замерзали… А Субота тим часом уже чув і бачив усе — кожне слово, кожен звук, кожен рух ангела, кожну його думку. Наче впала невидима стіна між ними обома, а заразом і між усіма живими істотами на світі…
…Які важкі кайдани смертної плоті! Мертвої, яка повільно гниє в холодній порожнечі під гнітом мерзлого ґрунту! Навіть безсмертному духу, навіть ангелу не здолати їх до певного часу. Ось коли він уперше відчув увесь жах, усю безнадійність, усю темряву буття, на яке колись прирекли людину. Але хто? Чи то підступи Ворога, чи Божий гнів, чи власна нерозбірливість?..
Незгасно горіла вогнем рана в лобі, дірка від автоматної кулі, не дозволяючи ангелу відірватися від плоті. Дев’ять днів мучився він, дев’ять днів не міг вдихнути мертвими грудьми, дев’ять днів був похований і ніс непомірний тягар людського посмертя. Розповзалися, мокли чорною гниллю клітини й тканини, смерть, як буває рідко, тріумфувала над істотою вищою, раніше недоступною ані зубам її, ані пазурам. Але не смерть страшна, тому що всьому приходить кінець — і рано чи пізно прийде кінець і смерті. Страшнішою і гіршою за смерть була поразка, якої зазнали Сфери, поразка, що затхлою тванню стигла в нього на губах. Подібна до отрути, вона роз’їдатиме його дух — день за днем, рік за роком, усі ті незліченні еони, аж доки вичерпається вічність, а разом із нею закінчиться й він сам.
Звідси, з-під землі, він бачив усе, що сталося, значно ясніше, ніж якби стояв на землі. І хоча його дух був скутий погибеллю, але вже не дивився смертним поглядом, а пронизував пелену буття поглядом ангела: ясним, пронизливим і сумним.
Обманом і зрадою був переможений архангел Михаїл, а отже, розбите і все його воїнство. І те страшне, що зробили з людьми, що вони зробили з собою самі, стало неминучим та остаточним. Тепер їх не спинити, не змусити повернути назад. Армагеддон завершився, так і не почавшись, Ворог переміг. Буде знято сім печаток, з’являться чотири вершники, і підніметься з вод морських звір із сімома головами, і сидітиме на ньому велика блудниця, мати всієї розпусти й гидоти на землі. І буде дана звіру велика влада — але не на сорок два місяці, як передбачено, а до кінця часів. І не з’явиться Агнець у небесах, не просурмлять сурми, закликаючи до останнього Суду, і Син Людський не зійде вдруге і не буде судити живих і мертвих…
Вогонь запалав у його серці, полум’я скорботи й відчаю, і відсахнулися від цього вогню демони мороку, і розтиснула чіпкі пазурі сама смерть. Звільнений, він нарешті відірвався від тлінного тіла, розкрив ослаблі крила, піднісся вгору, туди, це сяяли далекі зорі, де чекав на нього вічний небесний дім, — і з розмаху вдарився об фальшиве скло небосхилу. Ні ангелу, ні архангелу, ні Силам, ні Престолам, ні Началам — нікому не було тепер прямої дороги від земних сфер до сфер небесних, тільки крізь пекельну воронку — пекучу, страшну, вбивчу.
Але він не змирився… Знов і знов піднімався і бився об невидиму перепону, і ламалися крила його, і летів з них зоряний пух і застигав у небесах, і кривавий сходив у мовчанні місяць. Він злітав і падав, і гинув від ударів, і відроджувався знову. І палив його зверху небесний вогонь, і палив знизу пекельний морок, але знов і знов піднімався він, щоб знов упасти.
— Я не зупинюся, — казав він собі.— Загину, але не оскверню себе дотиком до пекла… Вони не витримають. Вони знищать мене. Що ж, це й на краще. Цього я й хочу.
І знову, востаннє вже, злетів він до прозорої тверді. І, піднімаючись, набрав таку швидкість, якої не знали до того ні ангели, ні архангели, ні ракети, створені людиною. І на повному ходу вдарився грудьми об склепіння неба, вдарився страшно — аж не витримав навіть безсмертний дух і розпався остаточно — молекули, атоми, нейтрино й бозони.
І тоді сталося те, чого він так хотів: він побачив світло — вічне і нескінченне світло любові й милосердя, до якого прагнув сам і яке прагнуло до нього. І в цю мить, останню, прощальну, він побачив Бога й упокоївся на грудях Його, як міріади Його дітей до і після…
Рубінштейн прийшов до тями, стоячи на голій підлозі,— такий же голий, позбавлений тіла і все-таки сущий. Він знав, що і підлога, і вертикальне положення, і навіть невидиме тіло — всього лише розрізнені рештки людської свідомості. Нічого цього немає і бути не може, існує лише дух, безсмертний, нескінченний, незнищенний — і уражений до крайньої міри, навіки застиглий, без бажання вже знати, відчувати, прагнути. Відтепер він хотів бути сам у вічній порожнечі, сховатися серед далеких зірок і галактик, забутися, забути про все, навіть про самого себе.