Може, він просто втік із божевільні?
А може, й не втік. Зараз закінчиться дія ліків — і він побачить себе в домі скорботи, де в минулому році повісився китаєць Ся, бо хотів виписатися назад у Піднебесну, а цього допустити не можна було, тому що як випишуться всі китайці, то що ж це буде?
Він відмахнувся від диких думок, не дав їм волі, став думати про Гавриїла. Але й тут пам’ять підкидала невеселе… не радувало воно, не могло радувати. Архістратиг подумки звів очі до невидимих небес, пронизав їх до останніх галактик, підніс голос свого серця.
О брате, в глибинах далекого космосу сущий! Слідом за багатьма повторюю: навіщо залишив мене? Обдурений нікчемністю, ображений ницістю людського роду, вирушив ти блукати серед чорних дір і наднових, у надії знайти інше, краще життя, а якщо пощастить, то й самого Отця… Як міг ти, Гавриїле, відкинути холодне пекло ближнього космосу, в якому обертається Земля, зректися диявольських лабіринтів Молочного Шляху, що розкинув свої щупальця далі, ніж йому призначено? Тепер я сам перед лицем Ворога, і немає в мене тут тієї сили, яка належить мені за правом.
Хто такий я сам, той, хто вперто топче білий сніг? Мала частка могутнього архангела Михаїла, другої у світі сили після Творця Вседержителя… Чи все ж таки третьої? Невже другим був Проклятий, той, чийого імені тепер не вимовляють, бо саме це ім’я здатне випекти криваві виразки в роті, а мовлене тричі — геть позбавити розуму? Але ж він сатана, ворог людей і молодших ангелів, створених навздогін Першим. А що пам’ятаю про нього я? Світло, і любов, і відданість, і краса, які випромінювала кожна клітина його божественного єства… І ще гіркі сльози туманять очі від думки про скинутого в пітьму нещасного брата Денницю, ангела Ранкової зорі.
I ось я серед людей, щоб урятувати їх або згинути самому… То чого ж прагне поріддя лукаве і перелюбне? Того ж, чого й завжди, — знамень, одкровень, чудес, воскресінь мертвих… Нічого цього я, наймогутніший з ангелів, тут не можу. Сила полишила мене. З чим я прийду до Ворога, до брата, який став ворогом? Як зможу переконати його? Чи стоїть іще за моїм плечем Уседержитель, чи покинув він нас, як покинула мене сила?
Немає відповідей на ці питання, і ні на які питання немає відповідей. Але хай там що, треба йти туди, в лігво темряви й тіней. У цьому мій синівський обов’язок перед іншими Його дітьми, яким у небесах і на землі немає числа…
Думки ці, гіркі й скорботні, могли б знищити цілу галактику, якби думав їх архістратиг Михаїл. Але між ним і світом тепер стояла бліда тінь відставного священика, чиєю смертною плоттю була стриножена сила його.
— Панотче Михайле… Панотче Михайле!..
Немов крізь щільний замет долинув до нього голос Катерини. Архістратиг отямився, витер обличчя, мокре від снігу. Обернувся, підбадьорливо всміхнувся, насилу розтягуючи сухі, готові тріснути губи.
— Що тобі, Катю?
— Церква, панотче Михайле!
Катя вказувала на малу сільську церковцю, що наче виросла на ріденькому узліссі, наполовину похована під двометровими кучугурами.
— Церква — добре. Де церква, там і люди… — сказав Михайло.
Катя подивилася на нього розширеними від жаху очима.
— Не можна нам туди, — пробурмотіла. — Там — дім антихриста, притулок нечистого.
— Нічого, — сказав Михайло. — Не всяка церква — дім антихриста. Є такі, де збереглася благодать. До того ж, я знаю цю церкву.
Він дійсно знав її. Знав не архістратиг, а божевільний панотець Михайло. Давно, ще в минулому попівському житті, служив він тут настоятелем. Інших священиків не було. Церква була мала, заштатна, як жартували парафіяни. Служили тут лише двоє — він сам та бездітний вдівець, дячок Антоній, за сумісництвом сторож.
Архістратиг злегка наморщив чоло, пригадуючи дячка, піднімаючи його з-під брил людської пам’яті, від якої зараз лишилися самі руїни, але дещо можна було дізнатися… Старий паламар був людиною доброю, поступливою, православній церкві відданою, а ще більше — особисто панотцеві Михайлу. Навіть якби батюшці, боронь Боже, раптом заборонили служити й піддали анафемі, Антоній усе одно б молився про здоров’я його і вважав своїм настоятелем. Єдине, що могло відвернути дячка від панотця Михайла, це якби той раптом звернувся в латинську єресь або, скажімо, став проповідувати з амвона яку-небудь хатха-йогу. Оцього б старий точно не витримав.
Але не до йоги та іншого чужорідного бісівства було зараз панотцеві Михайлу. Найбільше потребував він притулку, тепла, гарячого чаю і телефону. А все це можна було знайти тільки в старого псаломника.