Вираз обличчя в Леонарда змінився, він обернувся до Суботи й заговорив з ним надзвичайно серйозно.
— Дорогий Юрію Олексійовичу, я бачу, ви не зовсім зрозуміли, з ким розмовляєте. Маю честь представити вам нашого хіліарха, проконсула, трибуна і незмінного вождя — пана Томаса Вольфовича Геніуса-Лоцмана… І до того ж, хоч про це й не прийнято казати, князя.
— Світу цього? — похмуро пожартував Субота.
Жарт цей чомусь не видався смішним ні Леонарду, ні самому князеві. Вони перезирнулися, князь скривився:
— Світу цього? Ну, ні, мабуть, не так широко. Хоча все залежить… — він трохи подумав, подивився на Леонарда, — від того, що вважати світом. Щодо нашої корпорації — це, вважаю, більш-менш справедливо. Утім, навіщо це все? Пан Субота все одно не бажає співпрацювати.
— Цього просто не може бути, — не повірив Леонард. — Немає такої людини, яка б вам відмовила… До того ж це далеко не безкоштовно. Хороші, навіть дуже, грошики…
— Юрій Олексійович уже в курсі,— сухо зауважив князь. — Але його нічим не проймеш.
Леонард розгубився остаточно, навіть щоки його безпорадно обвисли. Він із жахом дивився на Суботу:
— Ви це серйозно? Відмовляєтесь?
— Я не відмовляюсь, — проскрипів Субота. — Але я хотів би знати, чим ризикую…
Глава 6
Ввічливі люди
Скінчилася заметіль… Недовго повисіла в повітрі та й упала заметами — білими, горбатими, лисими — просто посеред Маринівки. Тим часом Маринівка, яка цілу добу ховалася в імлі, проясніла нарешті, згадавши про свою місію прикордонно-пропускного пункту. Тепер вона короткозоро дивилася вдалечінь, у порожнечу, а якщо хтось під’їжджав, зустрічала зі страшнуватим кокетством вокзальної повії — під залатаним асфальтом і сніговою мрякою мимоволі проступали рани й виразки війни.
Сам пропускний пункт побитий гаубицями й мінометами, зритий прямими влученнями. Перед шлагбаумом і відразу за ним тупцяють плямисті ополченці без погонів, але з автоматами, витріщаються на машини, що під’їжджають. На обличчях — похмура нудьга, прилипла, як лишай, не віддерти. Зрідка лише пожвавлюються в нападах страшнуватих веселощів, а спитайся, з чого радіють, не дадуть відповіді: смерть блукає навколо… Блукає, зирить, шкіриться, але не чіпає іржавим кігтем — поки що. Тому-то й грає в солдатах дурна радість, організм радіє кожною клітиною — як, буває, в морзі граються прозектори: ти здох сьогодні, а я — ніколи.
Були, втім, тут і такі, хто не радів і не злостився, а сухо й діловито, як і належить людині військовій, ніс свою службу. Нехай навіть не було в них на плечах зірчастих погонів, але всі пам’ятали присягу, кожен знав своє місце і розумів, де кінчається своя воля і починається товариш майор.
Допущений до цього знання був також контрактник Василь Кураєв, який сидів зараз у терміналі. Кам’яним задом устромився в стілець, розпухлими з холоду червоними пальцями тицяв у планшет, зубрив за електронним підручником В. С. Калашника українські слова:
— Це діло… Це не діло… Найкращий…
На стіні гриміло радіо, не давало зосередитися. Пісня, головне, була якась дебільна: начебто й армійська, і бадьорим басом, як належить, але слова лізли дикі, немовби зі сміху:
Узяти б зараз цей приймач та мордою об стіл, замріявся Кураєв. Але не можна — сам товариш майор, Терпилін Ігор Іванович, слухає. Подобається йому, видно, інакше б давно сам об стіл угатив. А він — нічого, сидить, салатиком напихається, всім задоволений. Доведеться терпіти — хоч вони й без погонів тут усі, але субординацію ніхто не відміняв. Навіть суворіше тепер — усе ж таки воюємо…
Василь зітхнув, опустив погляд у планшет, знову забубонів упівголоса:
— Це… діло… це не діло… Найкращий…
Нарешті не витримав, підняв важку стрижену голову, подивився на майора.
— Проста мова… На російську схожа.
— Та вона ж і є російська, — сказав Терпилін, і крізь його кам’яні зуби мляво глянув бурий шматочок огірка. — Російська, тільки попсована зі злості до нашої православної людини.
— Тут сказано, що з давньоруської походить, — невпевнено зауважив Василь.
— Ось, а я ж про що, — майор колупнув у зубі, й огірок кудись зник. — Ти класиків почитай, що пишуть. «Білу гвардію», наприклад. Нема, каже, такої мови, української. Нема і не було.