Ох, недарма вони йому відразу не сподобалися. Ясна річ, звичайний контрактник або, наприклад, офіцер теж далеко не святі. Але все ж таки з ГРУшниками їм не зрівнятися, ці на світ лише й народилися, щоб живцем людей жерти…
Рубінштейн, схоже, теж почув, обернувся на голоси. Але з підполковником скандалити не став, одразу до головного звернувся.
— Ну й сволота ж ти, товаришу генерал-лейтенанте, — промовив Рубінштейн із люттю, дивовижною для такого непоказного суб’єкта. — Я тебе офіційно попереджаю: це вам так не минеться!
Тут Кураєв міг би присягнутися: страшний Супрун раптом злякався. Позадкував злегка, зблідла бульдожа морда.
— А що я? — знизав він плечима, голос раптом зазвучав тоненько, тремтливо. — Я — людина підневільна, самі розумієте. Що наказано, те й роблю…
— Навіщо ж у голову? — не вгамовувався засуджений.
— Так звеліли, — незрозуміло відповідав генерал. — За законами воєнного часу, громадянине Рубінштейн!
Приндився генерал, робив гарну міну при поганій грі, словом, бундючився, але сам боявся страшенно, це й без армійської оптики було видно. Кураєву навіть цікаво стало: уперше в житті бачив, як стовідсотковий жмур безстрашно пресує катів.
— Воєнного часу? — біляста брова чолов’яги поповзла вгору мало не до середини чола. — Що за час такий, відколи?
— А то самі не знаєте! — огризнувся Супрун, а його ад’ютант немовби стиснувся в розмірах, сховався за широкою спиною начальства. — Михаїл на рівнини зійшов. Чи не за ним ви сюди прийшли?
— А це вже не твоє собаче діло, — люто гримнув Рубінштейн. — Тільки якщо вже Михаїл зійшов, то роздере він вас на шмаття. І за стрілянину в голову точно нікого не похвалить.
— Це ми ще побачимо, хто кого роздере, — знов огризнувся генерал, правда, без особливої впевненості. Потім, видно, згадавши, що вони тут не самі, обернувся до сержанта, гавкнув: — Чого стоїш, стріляй!
— У довбешку давай, точно в лоба! — фальцетом підхопив підполковник, схоже, і в нього нерви здали. — Валяй, боєць, трибунал по тобі плаче!
Кураєв міцніше взявся за автомат, гостро відчув раптом його смертоносну тяжкість, немов не чотири кілограми заліза в руках, а кам’яна брила. Подивився в очі Рубінштейну, немов питаючи дозволу: стріляти — не стріляти?
— Стріляй, чого вже там, — буркнув Рубінштейн. І додав навіщось: — Не забувай про свій обов’язок, солдате.
Кураєв перевів запобіжник на стрілянину одиночними і звично зловив у приціл білу крапку в центрі голого людського чола…
Глава 7
Капітан Голощок
Постріл гримнув просто над вухом, скинув з ліжка, покотив по підлозі, розпластав по мостинах… Нічого не розуміючи, очманілий зі сну, стояв капітан Голощок посеред кімнати лише в рудих кальсонах, широко розставивши ноги і крутячи неголеною пикою. У долоні пітнів ребристим руків’ям пістолет: хтозна-як стрибнув у руку, в будь-яку мить готовий виплюнути кулю…
Світ навколо повільно збирався з осколків, уточнювався, робився різкішим. Усе тихо, це головне. А постріл… та не було ніякого пострілу. У сусідній кімнаті стілець упустили, уві сні ще й не таке примариться. Там, за стінкою, рівно гули голоси хлопців з розвідроти, і тільки різкий фальцет прапорщика Боровича випинався, азартно кукурікав. Ціна цієї півнячої пісні невелика: прапорщик набрався брехні з Інтернету, то й гнав собі пургу. Небилиці сипалися з Боровича, як із кози котяхи, без упину, це всі знали — та однаково вірили.
— Брехня… — бубонів за стінкою ламкий басок лейтенанта Римаря. — Локшину на вуха вішаєш, прапоре, за дурнів нас маєш.
— Локшину? — з обурення прапорщик навіть кудкудакнув. — Коли таке було, щоб я брехав? Та щоб мені провалитися, якщо брешу!
Голощок відчув, як замерзають на підлозі босі ноги. Поклав пістолет на тумбочку, присів на ліжко, натягнув шкарпетки, штани, потім важкі армійські черевики. Устав, потупцяв — краще не стало.
З ногами діло взагалі було швах, вони тепер мерзли майже постійно. І не просто мерзли, а в останні тижні й зовсім були як не свої. Пухли, німіли пальці, шкіра втратила чутливість, а на стопі виросли невеличкі водяні подушки. Ходити поки, щоправда, не заважали, але відчуття було не з приємних.
Лікар батальйонний, оглянувши, сказав, що, за всіма ознаками, наче діабет. Поміряв цукор глюкометром, той виявився майже в нормі. Але лікар наполягав — діабет і діабет, тільки початкова стадія. Думка ескулапа капітанові була неприємна, адже він звик вважати себе здоровою людиною. Хоча, якщо подумати, яка різниця, коли в будь-який момент може накрити тебе «градом» або, припустімо, просто міною. Самі поміркуйте, чи велика радість знати, що помираєш у чудовому здоров’ї?