Заболіла голова в капітана від цих думок, затріщала, опустився він на ліжко, заплющив очі, відкинувся спиною на стінку…
Кому була потрібна ця війна? Хто першим зуби вишкірив, хто вирвав шмат м’яса з теплого беззахисного людського тіла? Хто почав усе це божевілля, братове, ось де питання… І той, хто почав, той і відповість… Хоча як їх потім дістати на їхніх тропічних островах?
Сил уже немає — ні воювати, ні ненавидіти… І коли це все скінчиться? А швидше за все, ніколи, якщо вже почалося… Ми їх повбиваємо, чи вони нас — однаково кінця не передбачається. До останнього набою, до останнього бійця. А останнього якраз і не буде, ось у чому річ. Баби нових народять, і будуть одні за нас, а другі за них…
У двері постукали — коротко, діловито. Увійшов прапорщик Борович. Міцна шия туго червоніє в комірці, очі витрішкуваті.
— Товаришу капітане, дозвольте доповісти?
— Доповідай, — кивнув Голощок.
— Зловили двійко підозрілих, бабу і якогось попа, — прапорщик трохи нахилився вперед, додав неголосно, переконливо. — Документів ніяких. Схоже, шпигуни…
— Шпигуни, кажеш? — капітан невесело посміхнувся. — Гаразд, зараз подивимося.
Твердо ступаючи по рипучій підлозі, увійшов у сусідню кімнату, за спиною, незважаючи на неабияку вагу, пританцьовував прапорщик.
«Шпигуни» смирно сиділи на лавочці біля біленої пічки під наглядом лейтенанта Римаря. Капітан мазнув швидким поглядом по обличчях. Піп, років сорока-сорока п’яти, бородатий, обличчя відкрите, гарне, але з якоюсь таємною думою. Жінка поруч із ним… тут досвідчене око спіткнулося, забуксувало. Молода ще, не більше за двадцять п’ять. Ніжні риси обличчя, сірі очі, глибокі, довірливі… щось у них незвичайне. Подивилася на капітана, а той у цьому погляді взяв і потонув. Більш нічого вже не бачив, тільки очі ці стояли перед ним, вабили, притягували.
Як же це виходить, що чоловік прожив тридцять років, наче за кам’яною стіною, а потім раз — і пропав? І справді зник капітан Голощок — диверсант, гуляка, шибайголова, холоднокровний розвідник, який голими руками брав здоровенних російських десантників. Закохався капітан, інакше не скажеш, але ж навіть не знав, хто перед ним — свої чи чужі, законослухняні обивателі чи справді, як запідозрив прапорщик, шпигуни. Ну та тепер уже все одно…
Страшним зусиллям волі струсив Голощок із себе мару. Кашлянув суворо, мовив, не підводячи очей:
— Ну, панове, будемо знайомитися. Прізвища, імена, по батькові, військові звання, мета перебування в зоні бойових дій?
І втупився у священика, намагаючись випадково не зустрітися поглядом із сіроокою. Натомість піп дивився з легким докором, хитаючи кудлатою головою:
— Ну що ви, Григоре Леонідовичу, яке військове звання у священика? Ми ж не в Росії: самому лише Богу служимо, а не державі.
Почувши власне ім’я й по батькові, Голощок аж захолов — звідки? Однак тут же схаменувся: мабуть, язикатий прапорщик обмовився, бажаючи, либонь, підкреслити близькість до начальства.
Піп тим часом продовжував не моргнувши оком:
— Аз єсм недостойний слуга Божий отець Михайло, колишній настоятель місцевої церкви. За мене паламар наш Антоній може поручитися. А це супутниця моя, Катерина, прошу знайомитись.
Висловлювався він, як на Голощока, надто кучеряво, але не це стурбувало капітана — на те він і священик. Капітан здригнувся від іншого, від слова «супутниця», яким назвав сірооку спритний панотець. Що значить — супутниця? Зазвичай так називають близьких жінок — супутниця життя, наприклад…
Але стривайте, як це? Вони ж, священики, з жінками не дуже собі дозволяють, це вам не декамерон якийсь. Хоча стоп, начебто це стосується лише ченців, а біле духовенство має право… Ну так, має, точно… Але якби вони в шлюбі були, то панотець Михайло назвав би її паніматкою, та й по всьому. Отже, не вінчані… З іншого боку, хто ж тепер зрозуміє, що їм дозволено, а що ні…
Від цієї думки спалахнуло вогнем обличчя капітана, а серце, навпаки, похололо. Супутниця, отже?..
З ревнивою огидою дивився він тепер на фізіономію попа і нічого в ній уже не бачив доброго, саму лише байдужість, а в примружених очах угледів навіть брехливу хитрість, і хіть, і обман.
Як би з’ясувати все ж таки, що там між ними? Або ні, краще вже нічого не з’ясовувати. Не витримає капітан Голощок, особисто відведе священика в поле, поставить спиною до пейзажу і шльопне, як шпигуна з того боку. А може, він і справді ворог і шпигун, тоді взагалі нема питань…
Пашіло капітанове обличчя, кипіла кров, у роздутих жилах клекотіли чорні ревнощі. Не панував над собою більше, сам себе не впізнавав…