Саме цієї миті глянув панотець Михайло на Голощока, на очі його опущені, на рот, що судомно смикався — і одразу все зрозумів. Не офіцер української армії стояв перед ним. Стародавній демон, сторож підземного світу — пес Кербер — шкірив зуби, рвався з ланцюга, дихав смердючою злістю й намагався розірвати.
Пес Аїда не міг покинути безодню в природному вигляді, і сили пітьми підшукали йому смертну оболонку. Але чи знає людська частина капітана, хто він зараз, чи керує він собою, а чи його використовують наосліп через його силу й лють?
Якби з’явився тут зараз справжній панотець Михайло, простий сільський священик, був би він збентежений до краю. Сходження архангела з небес — річ небувала, але можлива, адже архангели, на погляд християнина, існують, то чому б рано чи пізно не зійти одному з них до людей з якоюсь грізною місією? Але Кербер, Аїд, інші міфи та байки, вигадані давніми греками для зміцнення людських дурощів — вони звідки в нашому речовому, тілесному, наскрізь реальному світі?
«Ох, люди, люди, — сумував архангел, — дарма стараються, виснажуються, самі вигадують міфи, а потім починають думати, що як одне є, то другого вже не буде. Ні, одне не виключає другого: і те, і це, і в пекло зійшов Христос, і радісні боги античності, і чорні мерці вуду, і товсті життєлюбні ідоли голодних китайців. Усе це було, було — а якщо й не було, то тут же й виникало, заледве знаходилося відповідне ім’я. Бо що придумане, вже не зникає — або, в усякому разі, зникає нескоро».
Але вся ця філософія зараз була не до речі. Кербер, чи то пак капітан Голощок, не володіючи собою, скипав ревнивою люттю, намацуючи тремтячими пальцями кобуру, щоб одним пострілом вирішити питання, закрити його раз і назавжди.
— Григорію! — голос архангела звернувся до глибин душі, до християнського первня, до даного при хрещенні таємного імені.— Григорію, чи ти чуєш мене?!
Але, видно, сили архістратига пішли на боротьбу з пекельною воронкою, тобто на те, щоб прикрити їх із Катею від ворожих снарядів. Ніщо не сколихнулося — як і раніше, дивився на нього Голощок лютим поглядом, сповненим божевілля. Потім перевів погляд на лейтенанта Римаря, гаркнув:
— Зі шпигуна очей не спускати. У разі спроби втекти — вогонь на ураження.
Узяв Катю за лікоть, повів геть із кімнати. Та розгублено озирнулася на панотця Михайла, очима попрохала допомоги.
Той підвівся з лави на весь зріст, простяг правицю, загримів:
— Іменем Отця Небесного — зупинись!
Вишній гнів заповнив смертну оболонку, потік жилами, вихлюпнувся в мозок, закипів, вибухнув, заворушилися за спиною крила, набираючи сили… Ще мить — і здригнувся б світ від явленої благодаті. Аж тут хтось угатив важким кулаком панотця Михайла по потилиці, і настала темрява навколо — тиха, ватяна, доволі довга.
До тями він прийшов раптово, немов зі скелі вниз стрибнув. На лобі лежало щось мокре й холодне. Розплющив очі, побачив над собою сумне обличчя Каті. Вона прибрала з його чола вологий рушник. Панотець Михайло лежав на короткій дерев’яній лаві, ноги з неї звисали, поруч на стільці сиділа Катя.
— Тебе не чіпали? — тривожно запитав він.
Зазвичай для вічного небожителя це не так уже й важливо, але зараз у смертній оболонці жило, крім божественного, непостійне, мінливе, людське. І це людське зачіпало його не менше, ніж вічне.
— Не чіпали тебе? — повторив він.
Вона похитала головою.
— Григорій мене врятував, — сказала вона.
Здивування блиснуло в його очах золотими іскрами.
— Як же ти відвернула його від зла? Що сказала? — запитав архістратиг.
— Правду…
Слабка усмішка майнула на пересохлих вустах. Як мало треба, щоб розсіяти морок людського життя! Говоримо про високі матерії, а тут щира правда, немов меч, розсікла темряву невігластва, злоби й ненависті! Воістину, високому не здолати ницість світу, зате мале змінює людину з ніг до голови.
— Як ви почуваєтеся? — запитала Катя.
— Мізки болять, — пожартував архангел, відчуваючи, що людини в ньому з кожною хвилиною стає все більше. Людська оболонка не змінювала його споконвічної суті, але сили в ній, смертній, виявилося набагато більше, ніж він думав. Згадалися ангели пригляду: відпрацювавши належний термін унизу, на рівнинах, поверталися вони якимись диваками, не могли згадати заведений споконвіку лад, а згадавши, ніяк не могли збагнути.
— Пора, Катю, — пролунав звідкись збоку знайомий голос.
Панотець Михайло поглянув ліворуч, угледів у в’язкому й тьмяному світлі лампочки під стелею кремезну темну постать, зрозумів — Голощок. Повернув голову — зазирнути в обличчя, особливо в очі. Зазирнув. Нічого страшного, чужого, інфернального. Смутку, мабуть, трохи більше, ніж треба, ну то смуток тут звична річ, у муках і на муки народжена людина…