Сперся на підставлену Катею руку — тонку, але міцну, надійну, присів на лавці. Боліла потилиця, але не так щоб дуже. Утім, що таке «дуже», архангел не уявляв до цього дня: як і всякий ненароджений, не відав він фізичного болю.
Побачивши, що панотець Михайло підвівся, капітан прочинив двері й визирнув надвір. Синій вечір ступив однією ногою в хату, затремтів, викликав тугу і радість. Але ні сумувати, ні тужити не було в них часу — за хвилину вже йшли вони втрьох розсипаним уздовж дороги снігом до броньованого, в армійській зелені джипу.
Капітан сів за кермо, Катя і панотець Михайло вмостилися позаду.
— Отже, у Москву? — запитав капітан, не дивлячись на архангела.
— Так, у Москву, — відповів той.
— А документи?
Панотець Михайло і Катя перезирнулися.
— Немає документів, — сказала Катя. — Згоріла лікарня, а з нею і всі документи.
— Це погано, — сказав капітан, — зовсім погано. Як же ви без документів дістанетеся до аеропорту, як до Москви полетите?
— А ти нам не допоможеш? — несміливо запитала Катя. — 3 тобою ж нас не чіпатимуть, правда?
— Зі мною не чіпатимуть, — кивнув капітан. — Тільки я з вами їхати не можу, це вже дезертирство. А якщо спіймають — піду під трибунал. Тут уже взагалі ніхто вам не допоможе.
Капітан похмуро замислився, смикалася над скронею блакитна жилка. Катя тривожно дивилася на панотця Михайла.
— Нічого, — сказав він підбадьорливо, — не пропадемо, є одна людина.
— Що за людина? — насторожився капітан. — Росіянин?
— Не так щоб дуже, — ухилився від прямої відповіді священик. — Можна ваш телефон?
Капітан витяг із кишені захисного кольору мобільник, покрутив у руках, з деяким сумнівом протягнув панотцеві Михайлу.
— Майте на увазі, зв’язок відкритий, можуть прослуховувати…
— Це не страшно, — заспокоїв панотець, — крамольного все одно нічого не почують.
Невпевнено потицяв пальцями в кнопки на дисплеї, приклав апарат до вуха.
— Слухаю, — відповів на тому кінці низький хрипкий голос.
Заклопотана зморшка з’явилася на чолі архангела.
— Рубінштейн? — невпевнено промовив він.
— Він не може підійти, — відповів голос. — Я за нього.
Панотець Михайло секунду мовчав, погляд його повільно важчав.
— Хто ви такий? — запитав він нарешті.
— Василь, — відповіли йому.
— А що з Рубінштейном?
Голос на тому кінці мовчав. Усі напружено слухали, боялися, що слухавка вже не оживе. Але ні — заговорила.
— Його розстріляли, — здушено сказала слухавка.
— Хто розстріляв?!
Слухавка принишкла.
— Ви мене чуєте? Хто його розстріляв?
— Я, — насилу вимовила людина на тому кінці.
Священик мовчав. Мовчав і загадковий Василь, у телефоні лиш електричні шерехи, та в шаленій далечі виє космічний вітер. Потім слухавка знову заговорила — тьмяно, винувато.
— Я не винен. Наказ виконував. Я хотів його врятувати, але він заборонив… Сказав, що ви зателефонуєте. Сказав, що треба вам допомогти потрапити в Москву.
— А ви можете допомогти? — згаслий було погляд архангела загорівся. — Де ви зараз?
— Я на КПП, — відповів Василь, — у Маринівці.
Панотець Михайло запитально глянув на капітана. Голощок мовчки забрав у нього слухавку.
— Це капітан Голощок, — виразно промовив він. — 3 ким я говорю?
— Сержант Василь Кураєв, КПП Маринівка, — відповіли на тому кінці.
— Сержант російської армії? — після паузи уточнив капітан.
— А якої ж іще? — промовив Василь. — Чи ти з укрів?
— Не з укрів, а українець, — підвищив голос Голощок.
Панотець замахав на нього, відняв слухавку, знову заговорив:
— Ви допоможете нам дістатися до Москви?
— Де ви зараз? — запитав Кураєв.
Панотець Михайло подивився на капітана. Той скривився, буркнув щось під ніс… Проте священик розібрав, повторив у слухавку, щоб було чути Кураєву.
— О, чорт! — тільки й мовив той.
З хвилину, не менше, сержант мовчав. Чи то прикидав щось, а чи звірявся з мапою. Потім заговорив знову.
— Я б вас, звичайно, перевів через кордон. І в Росії доставив куди треба. Якби ви в ДНР були. Але ж ви на тому боці. Як вам через лінію фронту йти?
Архангел подивився на капітана. Той роздратовано знизав плечима.
— Ми не знаємо, — сказав панотець Михайло.