— А капітан ваш не допоможе? Посадив би на літак у Дніпрі, дві години льоту — і ви в Москві.
— Він офіцер, йому не можна залишати передову, — відповів священик.
— А мені можна? — розлютився Кураєв. Потім, щось пригадавши, сказав примирливо: — От якби ви до нас дісталися…
Панотець Михайло подивився на капітана. Той похмуро грав жовнами.
— Це безумство, — промовив він нарешті.— Самогубство.
На тому кінці знову мовчали, думали. Нарешті сержант зітхнув і заговорив:
— Гріх на мені, інакше б не поліз у цю справу… Але виходу немає, треба, а там уже як вийде… Спробую все-таки до вас дістатися. А ви зачекайте мене, хоч би що сталося…
— Ми дочекаємося, — твердо пообіцяв панотець Михайло.
Сержант мовчав, у трубці скрекотали якісь коники.
— Дайте-но мені вашого укропського капітана…
Панотець Михайло простягнув трубку Голощоку.
— Слухаю, — похмуро сказав той…
Голощок метався кімнатою, як тигр у клітці — оскаженілий, лютий, тільки хвоста бракувало. План вони з Кураєвим розробили чудовий, коридор зі свого боку капітан йому забезпечив, усе мало спрацювати. Одного не врахували — кривавої тупості орків, яким життя не життя, якщо день минув без стрілянини й трупів.
Мабуть, тому серед тиші й спокою гахнуло раптом за лінією фронту, прилетіло валізою, бухнуло в тилу… Наступ не наступ, обстріл не обстріл, а так, казна-що. За всіма розвідданими, та й на думку командування, не мали б сепаратисти наступати, бойових дій теж не планували. Але як зайвий раз не напаскудити укропам? Тим більше що орки тут самі собі пани, до Бога високо, до Москви далеко…
І треба ж такому статися: саме перед обстрілом Кураєв надіслав есемеску, що починає перехід. А за кілька хвилин вступила ворожа артилерія, запрацювали гаубиці.
Капітан кинувся до телефону — додзвонитися, скасувати все до біса. Плювати, що зв’язок відкритий, не кодований, плювати, що свої ж у разі чого в шпигунстві звинуватити можуть — усе рвалося, розвалювалося на частини. Але російський сержант, як і слід було очікувати, на дзвінок не відповідав. Вимкнений був мобільник з обережності, а та несподівано обернулася чистим самогубством. Не свої, то наші мали б Кураєва цього підстрелити.
Скреготів зубами капітан, матюкався, штурхав табуретки, але вдіяти нічого не міг. Нарешті не витримав, кинувся до полковника Петренка — просити не відповідати на провокації, ігнорувати обстріл з того боку.
— Ти що, з глузду з’їхав? — гаркнув полковник, синіючи пикою. — По нас із гаубиць гатять, а я мовчатиму?
— Олександре Івановичу, перебіжчик занадто важливий, — не моргнувши оком брехав капітан. — Стратегічна інформація. Нехай тільки дістанеться, а потім уже ми їм дамо…
— Я тобі просто зараз дам, та так, що не прочухаєшся! — закричав полковник, навісніючи. — Геть звідси, капітане, і щоб очі мої тебе не бачили!
Але Голощок уже й сам подався геть, не чекаючи наказу. Не стріляти у відповідь — ніхто на таке не піде, лише з відчаю могло таке на думку спасти. Однак під час розмови з начальством відкрився йому інший шлях — спробувати самому все залагодити просто на полі бою.
Через десять хвилин він уже був на позиції, тобто в придорожній канаві — брудній, як смітник, навіть не прикритій снігом. Опустився був навколішки, потім плюнув, ліг — не до комфорту зараз… Утупився у важкий артилерійський бінокль на голе, обдерте поле, нечутно ворушив підмороженими губами, люто навіснів.
Там, куди дивився своїми лінзами бінокль, за розщепленою зеленкою, за горбом земної кулі, переховувався ворог. З того боку покашлювали гармати, поки не купно — то недоліт, то переліт. Пристрілювались. Але вже й зараз життя медом їй не здавалося. Смерть явно гуляла навколо, смердючий її подих вітер доносив крізь поле, дивилося з сірої пустки алмазне бездушне око.
Звідти ж, із боку смерті й пристрілювального вогню, мусив з’явитися російський сержант Кураєв. І його, Голощока, завдання полягало в тому, щоб не вбити ворожого сержанта, а навпаки — врятувати його, вивести з-під вогню цілим і неушкодженим, хай йому грець!
Хлопці з розвідроти залягли неподалік. Голощок не дивився на них, знав, що лейтенант Римар сам упорається не гірше, без суєти розставить усіх по місцях.
Трохи віддалік, у тилу, метушився піхотний комвзводу, незнайомий капітану лейтенантик, певно, щойно прибулий зі своїми необстріляними.
— Снайпера, снайпера давай… Є прикриття?
Краєм ока капітан відчув, як позаду пропливла величезною блідою рибою БМП. Гармати вже стояли на узбіччі, обслуга залягла поруч, чекала команди. Цариця полів, піхота, поки не час, присіла за кущами, пострілювала один в одного цигарки, матюкалась упівголоса, набиралася снаги.