Орки на якийсь час притихли, не стріляли: може, вичікували, може, готувалися до нового обстрілу.
Хтось із піхоти ввімкнув маленький транзистор, засичала, настроюючись, станція.
«Продовжуємо концерт за заявками радіослухачів. Виступає чоловічий хор філармонії Донецької народної республіки», — з фальшивим натхненням оголосив диктор.
Бійці злобно загомоніли («Донецька, блль, народна!»), побажали відправити весь хор у повному складі до такого місця, звідки не відразу й витягнеш.
Хор тим часом почав неголосно, проникливо, майже речитативом:
— Прибери на хрін цих козлів! — закричав якийсь боєць, перекриваючи загальний гомін.
Власник приймача потягся був змінити хвилю, але тут другий, просунутий спинив:
— Стривай-стривай, зараз приспів…
І точно: вступив соліст, глибокий чоловічий бас, повів мелодію, набираючи голосом сили й проникливості. І раптом зажадав:
Піхота вибухнула. Транзистор збився з хвилі, захарчав, ганяючи частоти туди й назад.
— гримнув якийсь інший хор.
— Назад, назад! — заволали бійці.
Власник транзистора покрутив коліщатко, знайшов колишню станцію.
— далі наполягав донецький бас.
Піхота зайшлася, хтось навіть істерично повискував з лівого флангу.
— Вони там що, зовсім з глузду з’їхали? — здивовано запитав маленький рудоволосий боєць.
— Та це до них Валерія приїжджала, виступала з хором. Валерія поїхала, а пісня залишилася… — пояснив просунутий.
Бійці знов заіржали. Комвзводу невдоволено озирнувся.
— Відставити сміхуйочки! — гаркнув. — Демаскуємо, мать вашу!
Транзистор слухняно змовк, ніби йому в рота кляп сунули. Але бійці все ще сміялися, не могли вгамуватися. Знову вдарило з того боку, прилетіла міна, рвонула десь у тилу…
З поля хробаком приповз мокрий і брудний сержант Копійка.
— По антені б’ють, суки. Засліпити хочуть. Там у них на висотці гаубиця…
— Перебіжчика не бачив? — не відриваючись від бінокля, запитав капітан.
— Який там, на хрін, перебіжчик… Кому охота голову підставляти?
Але капітан уже не слухав. За спиною заревів мотор БМП, глухо тріснув постріл, відлетіло з протяжним шумом у бік ворога.
— Пішли! Пішли! — закричав, зриваючи голос, піхотний лейтенантик.
Необстріляні бійці побігли до БМП, стадом, як вівці, не знаючи, як безпечніше. Голощок бровою не повів, вивчав поле.
— Зачепився! — в паніці заволав хтось із піхотинців. — Зачепився, мать його!
Голощок скривився, не відриваючи від очей бінокля. Новобранці, хлопчаки, бояться, панікують. Запанікуєш тут! У БМП, в залізній тісняві, лункій, наче в труні на гусеницях. Накриє прямим влученням, тільки розкатані гусениці й залишаться. Один постріл — і кінець.
— Давай другу! — репетували піхотинці.— На медицину женемо…
— Ще раз повтори! Ще! — надривався в рацію лейтенант.
Нічого цього Голощок уже не чув. Потім раптом вичепив поглядом крихітну камуфляжну точку, що повзла посеред поля, зрадів, повів її біноклем. Він, Кураєв, кому ж іще бути?!
Але не один капітан помітив перебіжчика. Шмагонула черга з ДШК з того боку.
— Ах ти с-сука! — вилаявся Голощок, залізними пальцями до хрускоту стиснувши бінокль.
Знову затукав кулемет. Точка лягла, розчинилася. Накрили? Ні, не злякався сержант, почекав кілька секунд, поповз далі. Тепер його було вже добре видно в недоречному серед заметів камуфляжі. Кулемет знов ожив, бив короткими, не давав Кураєву голови підвести.
— Придушити заразу! — гаркнув Голощок.
Прапор Борович перебіг до артилеристів, став щось азартно пояснювати. Через півхвилини гармата смикнулася. Довго, з шумом полетіло в поле, гримнуло — кулемет замовк. Кураєв ожив, побіг — усе ближче й ближче…
— Давай, рідний, давай! — шепотів капітан, не відводячи очей від маленької рухливої фігурки. — Не підведи!