Ще Субота бачив, як олігофрен упустив автомат на сніг, опустився навколішки і заплакав, розмазуючи по обличчю сльози навпіл з багном. Суботі стало страшно, і він теж став навколішки, з жахом дивлячись на розстріляного.
Але цей жах тривав недовго. Щойно Субота усвідомив, що Івана Івановича вбито і він більше ніколи його не побачить, жах кудись подівся, а натомість невимовна туга вступила в його серце і розляглася там, як удома, — надовго, може, й назавжди. Він відчув, як очі наливаються сльозами, а нижня щелепа, тремтячи, сама собою випинається для ридань. Він знав, що зараз заплаче і на мить йому стане легше, але потім усе знову повернеться, і він буде мучитися цією тугою і болем до кінця віків.
Однак у ту мить, коли сльози вже спотворили світ навколо, Субота побачив, як мертвий Рубінштейн розплющив очі, повні білого сяйва, подивився на нього і приклав палець до мерзлих губ. Немов хотів попередити про щось або, навпаки, щось заборонити. При цьому Рубінштейн, як і раніше, був мертвий, Суботу не бачив і дивився кудись убік.
Тут нарешті Субота здригнувся з жаху і прокинувся.
За вікном був ранок. У кімнаті відчувався теплий запах яєчні з шинкою. Йшов він із кухні, де, судячи зі слабких звуків, ця сама яєчня саме зараз шкварчала, розлігшись на сковороді. Дивуючись, Субота натягнув штани, футболку, засунув ноги в капці і рушив на кухню — з’ясовувати.
Тут багато хто скаже, звичайно, що це була дурість несусвітня: а раптом у кухні зачаївся грабіжник? Але якщо грабіжник починає свій день з того, що смажить яєчню, тим паче з шинкою, то його, мабуть, не варто боятися.
Тому Субота зайшов на кухню абсолютно спокійно. І перше, що він побачив там, була не яєчня. Першою явилася йому Діана. Небесного кольору брючний костюм так підкреслював усі вигини та опуклості її тіла, що серце Суботи завмерло. Волосся, зазвичай русяве, немовби подовшало за ніч. Вона стояла спиною до дверей, обличчям до кухонного столу і над чимось чаклувала…
— Чай чи каву? — раптово запитала вона не обертаючись, і Субота здригнувся з несподіванки.
Справді, чай чи каву? Йому було все одно, і він викрутився за звичаєм усіх чоловіків.
— Те саме, що й ви.
— Я — каву, — вона нарешті обернулася. На столі вже стояв, немов маленька фортеця, акуратно нарізаний шоколадний торт — чорно-коричневий, маслянистий, апетитний.
— Тоді я так само кави.
Він дивився на неї, а вона на нього: який він сонний і скуйовджений, — і серце її млосно стискалося.
Субота всівся за стіл. Вона виклала на тарілку яєчню, поряд — кусень хліба, виделку і ніж… Ну, без ножа він би цілком обійшовся. Повагавшись трохи — ніби нашвидкуруч підрахувавши калорії — вона поклала яєчню й собі, потім сіла навпроти. Усе було так буденно і просто, ніби вони разом тисячу років.
Він скуштував яєчню. Смачно. Дуже смачно, надзвичайно смачно — такої яєчні він у житті не куштував. І ніколи не їв нічого схожого. Він хотів сказати про це, але вона подивилася на нього з несподіваним сумом, і слова тут же застрягли у нього в горлі. А наступної миті остаточно провалилися в шлунок разом із шинкою.
Деякий час їли мовчки, і він намагався не дивитися на неї, щоб якось випадково не виказати себе. Потім вона налила кави, поставила перед ним шматок торта. Він скуштував — і торт був чудовий. А, може, річ зовсім не в торті, а в тому, що вона сиділа навпроти? Він пошукав у собі ті відчуття, які завжди супроводжували ранки: головний біль, прикрість, розчарування. Нічого цього не було. Тільки ясний, ледь відчутний смуток, та й не смуток, мабуть, — сумна радість…
— Хто такий Дій? — раптом запитав Субота.
Вона завмерла. Потім відклала ложечку, підвела очі, глянула допитливо, уважно. Затремтіли довгі вії, під ними жила болісна таємниця.
— Звідки ти знаєш про Дія?
— Випадково почув. Князь і цей… Леонард між собою говорили.
— І що ж вони говорили?
— Князь сказав, що Дій не дозволить…
Вона кивнула. З хвилину, мабуть, мовчала, опустивши очі.
— Дій — це закон, — сказала вона нарешті так, ніби й сама не була цілком певна. — Це шлях, це світло і темрява, життя і смерть.
— Ви що — йому поклоняєтеся?
Вона спохмурніла.
— Ми виконуємо закон…
Ще трохи помовчали, Субота збирався з думками.
— А він… схожий на людину, цей ваш Дій? Його можна бачити, говорити з ним?
— Тобі цього знати не треба. І так забагато було сказано…
Діана знову взялася за торт. Не дивлячись на нього, спитала байдуже, ніби несамохіть:
— Що снилося?
Субота знав цей тон. Дівчата завжди так кажуть про найважливіше. Але Субота вирішив не виводити її на чисту воду і чесно розповів про Рубінштейна. Діана завмерла, не донісши ложку, спохмурніла, стулила губи. В очах її, щойно м’яких і сумних, промайнула важка лють.