— Отже, кулею в голову? — процідила вона, граючи загостреними вилицями.
— Просто в лоба.
Діана відклала ложку, підвелася. На її щоках поволі розквітав отруйний рум’янець.
— Їдьмо до Лоцмана!
— А торт? — збентежено запитав він.
Йому насправді хотілося торта і чаю. Шматок льоду, який дзеленчав, холодячи груди, вже багато днів поспіль, здавалося, починає відтавати — і все це завдяки її очам, цьому чаю, торту…
Діана мовчки взяла і жбурнула торт у відро для сміття. Прицільність не мала значення: торт ляпнувся об стіну і з ганебними кривляннями поповз униз по кахлях.
— Збирайся! — повторила вона…
За півгодини вони вже стояли перед знайомими дверима з повішеним Малевичем. Негри в печері на дверях навпроти притихли, не подавали ознак життя. Видно, справи коїлись дійсно нечувані.
У кабінет увійшли без стуку — спочатку Діана, потім Субота. Князь, схоже, чекав гостей: сидів у своєму кріслі чорний, багряні очі дивилися просто в нутро, в серце, як місяць темної ночі дивиться в колодязь, розмірковуючи: впасти чи не впасти?
— Кажи! — звеліла Діана Суботі.
— Уже на «ти», — хіліарх похмуро всміхнувся. — Без брудершафту, гадаю, не обійшлося?
— Кажи, це важливо, — повторила Діана, проігнорувавши кпини.
Юрій Олексійович, злегка плутаючись, оскільки слів виявилося більше, ніж треба, переказав свій сон також князеві.
— Отже, просто в голову? — так само, як Діана, запитав той.
Субота кивнув, почуваючись дедалі більш незатишно. Щось насувалося — погане, страшне. «Догрався, — ущипливо зауважив внутрішній голос, — продав душу великому бізнесу. Тепер не нарікай, мусиш розплачуватися…»
Князь перевів погляд на Діану.
— І що ти про це думаєш? — запитав він.
— Я думаю, що це ти, — відповідала вона, не відводячи погляду.
Обличчям князя, як змія, ковзнула звивиста посмішка.
— Я… — повторив він з гіркотою. — Хоч би що сталося, завжди винен я.
— Слухай, Геніусе, заспокойся, — квапливо мовила Діана. — Так не можна, ти робиш помилку за помилкою… Рубінштейн — це вже занадто. Дій тебе не похвалить.
Хіліарх раптом грюкнув кулаком об стіл, підскочивши мало не до стелі.
— Дій! — закричав він. — Знову Дій, усюди Дій! Дій не дозволить, Дій не похвалить! Я був тут задовго до нього… Це моя єпархія! І жили ми зовсім непогано. З якого дива він диктує тут свої закони? Усі ці угоди, манускрипти, усі ці незліченні рубінштейни — ми цього не хотіли, ми нікого не кликали, жили своїм розумом. І раптом він падає на нас із небес…
— Князю! — урвала Діана, очима вказавши на Суботу, але той тільки відмахнувся.
— Та чорт із ним… Дій звалюється на нас і починає порядкувати тут. А я маю кланятись, усміхатись і коритися його наказам? Не буде цього! Досить із мене, я ситий!
— Не святотатствуй… — тихо, але твердо сказала Діана. — Ти знаєш своє місце.
— Моє місце тут! — крикнув хіліарх так, що на столі злякано дзеленькнула ложкою порожня склянка. — Я тут був і буду до кінця віків. Я — Геніус-Лоцман, я князь! А Дій… Дій нехай іде туди, звідки з’явився! Це моє останнє слово!
Грюкнувши дверима, князь вийшов з кабінету. Діана глянула на Суботу.
— Не слухай його, — сказала вона. — Він дурниці верзе, з ним таке буває. Раніше князь був тут головним, а тепер ні. Він це зі зла, розумієш?
Субота похмуро кивнув.
— Дуже добре розумію…
Діана стояла сумна, опустивши очі долу. Минула хвилина, друга, і вона немовби зовсім забула про Суботу. Аж ось зітхнула легенько, потягла його за рукав… Через мить вони якось мимоволі опинилися в адміністратора.
— Хай тобі грець, я тобі…— багатообіцяюче донеслося з темряви картини, де, схоже, уклали тимчасове перемир’я негри.
Субота здивувався.
— Вони що, по-нашому можуть?
— Навчилися, — байдуже відповіла Діана, машинально поправляючи волосся. — Адже зайнятися все одно нічим: бийся собі та чужі розмови підслуховуй.
— Зрозуміло, — кивнув Юрій Олексійович, хоча достоту нічого не розумів. Навіть якщо відкинути будь-яку містику і прийняти як даність, що на стіні висить планшетний комп’ютер, який, згідно з програмою, видає всілякі рідкісні звуки, все одно головне було незрозумілим — навіщо?
— Ходімо, я тобі покажу наше хазяйство, — сказала секретарка. — Тільки ти не дуже дивуйся, гаразд? Усе-таки контора в нас впливова, люди різні ходять, події теж різні трапляються. Списуй усе на місцевий колорит і гру уяви, так буде простіше.